Дума про Хведьків Рубіж

Топеш підіймає ліву руку.

Удари припиняються.

— Де твоя дитина?

Княгиня ридає, але не вимовляє ні слова.

— Підійміть її та оголіть спину.

Жінку становлять до сирої глиняної стіни і рвуть сорочку на рівні спини. Святослав, обіпершись об меч, підкульгує ближче. Рахує вістрям меча виступи на хребті матері.

— Перший, другий… Між третім і четвертим… отут. Здається, знайшов.

Рвучко стромляє меч у хребет. Мирослава кричить. Їй страшенно боляче.

Це просто пекельний біль. Вона вже не володіє собою.

— Де дитина?

Біль, спричинений мечем, паралізує волю княгині. Вона стає наче заворожена, і слова зринають із вуст усупереч її волі:

— Хутір… Сосниця…на Чернігівщині… Іван Пилипенко… — княгиня майже втрачає свідомість. Востаннє скрикує: — Та будь ти проклятий, Святос…

Блискавичний удар.

Її голова злітає з пліч.

VІІІ

Максим у маєток не пішов, а прямо до млина. Той вітряк, стояв на пагорбі перед самим степом і битим шляхом — якраз коло роздоріжжя. Вечір саме надходив, коли козак туди добрів, так то було далеченько.

             Ой калино-калинонько, сохнеш над водою,              Сядем поруч — я посохну разом із тобою.

Максим примостився за кущем коло млина — ждав заходу сонця. Заспівали вже на ту хвилю тужно сови, туди, убік болота. Коли вже запалали, зайнялися перші зорі, козак піднявся, пішов стежиною вгору до млина. Хитнув докірливо головою, коли побачив на стежці по пилюці відбитки копит.

Бух! Бух!

— Шайтан! Шайтан!

— Що тобі? — глухо гримнуло за дверима.