Непрохані

Машина проїхала трохи за будинок і зупинилася. Тодд побіг туди, серце його важко гупало. Рейчел з порожніми очима сиділа у водійському кріслі й дивилася перед собою. З пасажирського боку опустилося скло. Там сиділа дівчинка.

— Глянь на мою руку, — сказала вона.

Тодд і так уже помітив, що рука дівчинки була притиснута до живота його доньки і що якийсь довгастий предмет заховано у неї в рукаві. А ще — що під носом у Рейчел запеклася кров, а на скроні чорніє синець.

— Донечко, як ти?

— Нормально, — озвалася Рейчел. Її голос був тихий, шелесткий.

— Відчини двері,— наказала дівчинка. — Зайди, але по собі їх не зачиняй.

— Ні. Ти…

— Тату, роби, що вона каже, — попросила Рейчел. — Будь ласка.

Тодд розвернувся і на негнучких ногах рушив до будівлі. Знайшов відповідний ключ — він не користувався ним років шість чи сім. Відчинив двері, зайшов, залишивши їх прочиненими. Обернувся подивитися, що відбувається в машині, знаючи, що навряд чи встигне добігти туди.

Дівчинка говорила до Рейчел. Його донька повільно кивнула. В її рисах він бачив обличчя крихітного створіння, яке тримав на руках колись, привид дитини, яка вже зникла. Чи лишалася така сама дитина всередині Тодда Крейна — мертва істота, не здатна ні осягнути, ні повалити стіни в’язниці, яку він звів навколо себе?

Дівчинка вийшла з машини і рушила до будівлі. Над її плечем Тодд побачив, як у машині його донька безсило опустила голову на кермо. У нього все перевернулося всередині.

Але потім Рейчел знову підняла голову. Її погляд зустрівся з його очима.

Дівчинка пройшла просто повз нього, зачинивши по собі двері.

Від несподіваної темряви у Тодда заболіли очі. Він мимоволі сахнувся, ніби то не дитина була поруч із ним, а хтось більший, старший і дуже небезпечний. Утім, так воно й було. Він уже знав, хто то насправді. Абсурд, але інших варіантів не існувало. Так, варто було дослухатися до внутрішнього голосу, який впізнав останню репліку дитини, коли Б’янка виводила дівчинку з його кабінету вчора. Цей вираз він неодноразово чув від одного чоловіка, з яким інколи мав справу в минулому і до якого відчував інстинктивну відразу.

Щось клацнуло. Промінь світла висвітив обличчя дівчинки, яка стояла між Тоддом і дверима.

Вона схилила голову набік.

— Перевірмо, чи добре ми один одного розуміємо, Тодде, — сказала вона. З рукава свого гарного, дорогого пальта вона одним плавним жестом вийняла довгий ніж. — Чуєш мене?

Крейну стало зле.

— Так, Маркусе, я тебе дуже добре чую.

Дівчинка усміхнулася.