Непрохані

Під ногу їй потрапило щось крихке, і він зупинився, широко посміхнувшись. Проте у цьому місці було щось важливіше, річ, до якої він прагнув усією душею, до якої відчував щось на взір любові — наскільки така людина взагалі здатна відчувати любов.

Маркус продрався крізь нетрі звалених на купи стільців і коробок. Клацнув запальничкою: Медисон побачила, що вони стоять у довгій кімнаті з низькою стелею, щось на кшталт бункера. В дальньому її кінці зяяв чорний дверний отвір. Збоку від нього у кріслі схилилася якась постать.

Коли Маркус побачив ту постать, у нього (у неї) перехопило подих. Він підняв запальничку над головою Медисон і тримав її запаленою так довго, що полум’я почало обпікати руки, і Медисон закричала. Далі Маркус кинувся до того крісла в кутку, ніби людина, що нарешті побачила на обрії рідну домівку.

— Ви маєте її попередити, — ледь чутним голосом промовив Крейн.

— Кого попередити? Про що?

Я сів навпочіпки біля нього, намагаючись розгледіти, куди саме його і чим його поранено. Поки що я бачив тільки кров і розумів, що справи кепські.

— Маркус повернувся.

— Що? — перепитав я.

— Маркус Фокс, — пояснив Фішер, не зрозумівши моєї реакції.— Третя особа в документах на цю будівлю. Чоловік, котрого не можуть знайти вже десять років.

— Його й не знайдуть, — сказав Крейн. — Він мертвий. Ви мусите її попередити. Попередити Розу.

Я завмер і уважно глянув на нього.

— Розу? Звідки ти знаєш Розу? Хто вона?

Його погляд був розфокусований.

— О, ти знайомий з Розою, — з гіркою ніжністю промовив він. — Усі знайомі…

Його обличчя спотворила гримаса, і фраза закінчилася схлипом.

— Куди пішов Маркус?

Обличчя Крейна знову розслабилося. Він смикнув головою ліворуч.

— До одної з тих кімнат?

Він похитав головою. Я освітив променем ліхтарика коридор аж до самого кінця.

— До підвалу, — здогадався Фішер.