Непрохані

— П’ятнадцять хвилин тому. Подзвонив, як став нормальний сигнал. Тут з телефонами біда.

— Цей телефон належить жінці,— голосно й чітко пояснив я. — Біляве волосся, коротка стрижка — боб; одягнена, певно, в діловий костюм. Ви таку підвозили?

— Цілий день. Цілий день таких возив.

— А ввечері?

— Мабуть. Вона там? З нею можна поговорити?

— Ні, я не в Сієтлі,— відповів я. — Вона в Сієтлі, ви в Сієтлі, а я ні.

— А, окей. Тоді… не знаю. Що треба? Робити що?

— Зачекайте хвилинку. Тільки не відключайтесь.

Я збіг вниз, у кабінет Емі. На екрані її комп’ютера, точно в центрі плаского екрана, був стикер з назвою готелю. Готель «Мало».

В телефоні було чути лише завивання далекої сирени. Я почекав, поки воно стихне, і сказав:

— Готель «Мало». Знаєте такий?

— Звісно. Діловий центр.

— Можете туди відвезти телефон? І лишити його на ресепшені?

— Їхати далеко, — відповів чоловік на тому кінці.

— Мабуть, далеко. Але відвезіть його туди і попросіть, щоб покликали власницю. Її звати Емі Вейлен. Розумієте?

Він промовив якісь два слова, віддалено схожі на ім’я Емі. Я повторив ще і ще, потім сказав по буквах.

— Відвезіть, прошу. Вона вам заплатить. Я їй подзвоню і скажу, що ви приїдете. Гаразд? Відвезіть телефон у готель.

— Окей. Двадцять доларів.

Коли він повісив слухавку, моє серце калатало. Ну, принаймні я тепер знав, що до чого. Емі не відповіла на моє повідомлення, бо не чула, з чого можна було зробити висновок про час, коли вона загубила телефон. Десь дев’ята… а може, і раніше, просто вирішила не шукати, поки не повернеться у готель. Так чи так, треба було розповісти їй про цього хлопа — якщо, звісно, він не набрехав мені. Справа в тому, що інколи крадії телефонів дзвонять на який-небудь номер з переліку контактів, прикидаються добрими самаритянами і кажуть, що знайшли загублений телефон. Жертва тоді не блокує телефон, чекаючи, що його повернуть, і злочинець має купу часу, щоб за чужий рахунок дзвонити хоч у Занзібар. Якщо мій новий знайомий був з таких аферистів, я нічого не міг вдіяти — не міг же я заблокувати телефон Емі, не зв’язавшись із нею. Номеру готелю на паперовому стикері не було — коли Емі була не вдома, ми завжди зв’язувалися по мобільному, тому мій номер і був позначений як «дім» у її контактах.

Десять секунд, і я знайшов «Мало» в інтернеті. Набрав телефон, терпляче вислухав завчене вітання ресепшеніста, який, крім іншого, ознайомив мене з меню. Коли він замовк, я спитав про Емі Вейлен. На тому кінці заклацали клавішами. Потім голос: