Непрохані

Зовсім маленький, десь із четвертак, з пощербинами на краях, паскудного сірого кольору, з зеленими плямами на одному боці. Проте це була важлива знахідка. Важлива за нормальних умов — зараз усе було ненормально.

Замість тріумфу Медисон відчула важкість. Панцир у її руках міг би бути з таріль завбільшки, ідеально цілий, сухий, ніжного пісочно-золотистого кольору — кращий за бездоганні зразки у сувенірних крамницях. Та це нічого не змінило б.

Медисон рвучко присіла і деякий час дивилася на плаский панцир у своїй долоні. Потім затисла його в кулаці та втупилася в обрій.

Просидівши так хвилин десять, вона щось почула. Якесь тріпотіння — ніби до неї наближався великий чорний птах, повільно змахуючи великими крилами. Медисон обернулася.

На пляжі стояв чоловік.

До нього було метрів десять. Чоловік був високий, а звук ішов від його чорного пальта, яке роздмухувалося холодним диханням бурі, що вже розповзалася небом, ніби другий океан з пурпурово-чорною водою. Чоловік стояв непорушно, руки в кишенях пальта, з-за його спини сіялося тьмяне світло, і розгледіти обличчя було неможливо. Проте Медисон одразу зрозуміла, що чужинець дивиться на неї. Бо нащо би ще йому — городньому опудалу з тіней в одязі не пляжу, а для церкви чи цвинтаря — тут стовбичити?

Вона озирнулася на дюни, оцінюючи, як далеко до доріжки, що веде до хатини. Не дуже далеко — можна швидко добігти. Напевно, краще піти, он на годиннику вже за п’ятнадцять шоста.

Та замість бігти Медисон знову глянула на темний кошлатий океан. Це було погане рішення, до того ж прийняте лише тому, що ніхто не поплескав її по плечу, коли вона знайшла їжака, ніхто не привітав з тим тріумфом. Проте воно було прийняте, і нарікати Медисон могла лише на себе.

Чужинець зачекав якусь мить, а потім пішов до неї. Ішов він по прямій, не звертаючи уваги на хвилі, що сичали навколо його черевиків. Мушлі з тріском ламалися під його кроками — до мушель чоловікові не було діла.

Медисон зрозуміла, що вчинила дурість. Треба було тікати, поки він ще був далеко. Просто встати і піти додому. Тепер єдина надія на ефект несподіванки: чоловік не очікує, що дівчинка побіжить, якщо вона не побігла раніше. Медисон вирішила, що зірветься з місця, коли він наблизиться ще трохи, і голосно-голосно закричать. Двері в хатину відчинені, мама всередині — а може, вже йде назустріч, бо Медисон не повернулася вчасно. Або ні — може, вона просто сидить у кріслі, згорблена й непорушна, і дивиться на свої руки, як учора після ресторану.

Тож Медисон напружила ноги, упевнюючись, що міцно стоїть на піску і щомиті може скочити, ніби пружина, відштовхнутися від землі й від чого завгодно.

Чоловік зупинився.

Медисон думала до останнього вдавати, що дивиться на море і не бачить його, та мимохіть повернула голову — подивитися, що той чужий робить.

Він зупинився доволі далеко, метрів за двадцять. Тепер вона бачила його обличчя: старший за її батька, десь у тому самому віці, що й дядько Браян, п’ятдесятилітній. Проте дядько Браян завжди трохи усміхався, ніби ось-ось збирався пожартувати. Цей чоловік не усміхався.

— У мене дещо є для тебе, — сказав чужий тихим, шелестким, проте впевненим голосом.

Медисон хутко відвернулася. Серце шалено гупало в грудях. У лівій руці в неї була знахідка, і, бездумно захищаючи її, дівчинка обіперлася об пісок лише правою, готова відштовхнутися і бігти.

— Але спочатку мені дещо треба дізнатися, — провадив чоловік.

Негайно слід бігти, бігти щодуху, зрозуміла Медисон. Дядько Браян був товстий і бігати не вмів, та чужинець і в цьому здавався несхожим на нього. Вона глибоко вдихнула. На рахунок «три». Один…

— Глянь на мене, дівчинко.

Два…