Непрохані

— Боюся, що зараз не можу вам допомогти, сер.

— Чому? Її ще немає? — я глянув на годинника. Майже північ. Запізно навіть для найважливіших клієнтів. — Добре. Я лишу повідомлення.

— Сер, я хочу сказати, що у нас немає такої людини.

Я роззявив рота. Стулив. Може, я щось наплутав з датами?

— Пробачте, а коли саме вона встигла вибути?

Знову клацання. Голос чоловіка на тому кінці прозвучав стримано, обережно:

— Записів про людину з таким прізвищем немає. Вона у нас не зупинялася.

— Тобто сьогодні її вже не було?

— Такої людини не було протягом усього тижня.

— Вона пробула в місті два дні,— терпляче пояснив я. — Приїхала у вівторок. Має лишитися до завтрашнього ранку, до п’ятниці.

Мовчання.

— Пошукайте, будь ласка, Емі Даєр.

Це було її дівоче прізвище. Запросто могло статися, що років сім тому колеги вперше забронювали для неї номер ще під ним, і так вона й лишилася у базі готелю. Запросто. Напевно.

Клацання.

— Ні, сер. Прізвища Даєр теж немає.

— Тобто вона навіть не вселялася?

— Чи можу я чимось іще вам допомогти?

Я більше не знав, що питати. Ресепшеніст почекав хвильку, потім назвав мені адресу сайту готелю і відключився.

Я зняв стикер з екрана комп’ютера. Почерк у Емі дуже розбірливий, його можна розібрати з навколоземної орбіти. Було чітко написано: «Мало».

Я знову зателефонував у готель, попросив з’єднати зі службою замовлення номерів, перевірив усі три імені: Емі, Вейлен, Даєр. В останню мить схаменувся, попросив зв’язати з ресепшеном і повідомив (цього разу зі мною говорила жінка), що принесуть знайдений мобільний. Попросив зберегти його і назвав своє ім’я та номер кредитної картки, щоб виплатити двадцять баксів таксисту.