Я виклав вміст рюкзака в кухні й побачив, що на автовідповідачі в кінці стійки є вхідні повідомлення: вогник мигав.
— Ну нарешті,— сказав я вголос, і це були перші слова, що пролунали в домі з часу від’їзду Фішера.
Проте жодного «нарешті» не було. Дзвонило двоє людей, чи може, хтось один двічі, та повідомлень не лишили. Я подумки прокляв того дзвонаря і себе заодно, що досі не встановив розпізнавай номерів. У інструкції до телефону згадувалася така опція, проте саму інструкцію перекладав з японської не інакше як недоумкуватий байбак. Щоб змінити вихідне повідомлення, треба було мало не телефонувати у техпідтримку НАС А. Зараз дзвонила точно не Емі, бо вона знала, що я ненавиджу порожні повідомлення, і коли їй не було що сказати, голосом злодійського посіпаки вимовляла: «Повідомлень нема, хазяїне».
Я витяг мобільний і набрав її, затиснувши телефон плечем, поки діставав з холодильника пиво. Після приблизно п’ятьох дзвінків я знову почув автовідповідач. Своїм діловим голосом Емі подякувала за дзвінок і пообіцяла зателефонувати пізніше. Я лишив повідомлення, у якому просив її саме так і вчинити. Вже не перше таке повідомлення.
— Що швидше, то краще, — пробурмотів я, ховаючи телефон у кишеню.
З пивом я пішов у кабінет. Оскільки заробляла в нашій родині Емі, їй належало величне лігво на нижньому поверсі, натомість у моїй кімнаті стояла коробка з матеріалами, дорогий зістарений стіл з крамниці, про яку я згадував вище, і природнім чином зістарений дешевий стілець, який я роздобув у гаражі. На столі не було нічого, крім мого ноутбука. Не запилений він був лише тому, що я щоранку витирав його рукавом, а не забитий наглухо гвіздками — лише тому, що не було гвіздків. Я приглушив світло і сів за стіл. Відкрив кришку, і машина слухняно ожила — ніби ще не зрозуміла, що я все одно не працюватиму. На екрані з’явився текстовий файл — майже порожній. Частково причиною був чудовий краєвид за вікном — кущі й сосни, на які я міг милуватися годинами. Коли випаде сніг, комп’ютер точно доведеться забити гвіздками. В темну пору доби відволікатися від роботи було важче, бо у вікно було видно тільки найближчі гілки, освітлені з будинку. Можливо, хоч тепер мої пальці й мій мозок нарешті прокинуться і запрацюють. Може, я нарешті щось вигадаю і почну писати.
Може, якось обійду той факт, що отак нуджуся світом над ноутбуком уже цілий місяць.
За столом я сидів з тієї причини, що зо два роки перед тим написав книжку про певні місця у Лос-Анджелесі. Я кажу «написав», хоча насправді там були головно фотографії — та й то надто гучно сказано. Фото я робив на мобільний: одного дня я опинився в одному місці з телефоном у руці, клацнув камерою, а пізніше з подивом виявив, що картинка вийшла непогана. Технічно якість зображення була жахлива, але саме тому можна було ніби глянути крізь картинку і відчути миттєвість, розмиту, ефемерну. Потім фотографування ввійшло у мене в звичку, і кожне фото я кидав у спеціальний файл і писав до нього короткий коментар. З часом анотації почали збільшуватися, і скоро до кожного фото я додав уже сторінку-дві тексту. Одного вечора Емі побачила, як я пишу ці нотатки, і попросила дати почитати. Я дав. Я не дуже тим переймався, бо знав, що нічого поганого вона не скаже — і навіть не дуже цікавився її думкою. Минуло кілька днів, і Емі дала мені номер та ім’я людини, що працювала у видавництві арт-книжок. Я дуже сміявся, але Емі наполягала, і я написав тому видавцеві, нічого особливо не маючи на думці.
Минуло три тижні, й видавець зателефонував мені й запропонував двадцять тисяч доларів. Я був такий ошелешений, що погодився. Емі аж пищала від радості й повезла мене святкувати в ресторан.
Через вісім місяців вийшов мій витвір — квадратна книжка з мутним фото будинку в Санта-Моніці на твердій палітурці. Як на мене, таку книжку навряд би хтось узяв би в руки, не те що вирішив придбати, але про неї написали в «Лос-Анджелес таймз», потім були ще добрі рецензії, і протягом певного часу наклад, хай як це дивно, розпродався.
Планета крутилась, і ми разом з нею. Трапилося те й се, я пішов з роботи, ми переїхали. Зараз про мене можна сказати одне: цей один написав книжку. Що природнім чином тягло за собою висновок: мушу написати
За кілька годин я вже перемістився у вітальню. Випив ще пива, але й пиво не допомогло. Я лежав на канапі, занурений у той специфічний нервовий транс, типовий для людини, яка намагається витворити щось із нічого. Напевно, варто було відчинити ту скриньку з «матеріалами», які я начебто набирав. Проте я усвідомлював, що коли й після того не буде ідей, доведеться повернутися до міста і таки купити гвіздки. Проте ноутбук не зробив мені нічого поганого — принаймні не мав злого умислу. Я поки не готовий був його убити.
Я взяв цигарку з пачки на столі, хоча й не заслужив на перекур, і пішов на балкон. Відтоді як ми з Емі одружилися, я не курю в хаті. Попервах вона терпіла, бо й сама колись палила, проте з часом почала купувати освіжувачі й закочувати очі, варто мені було взятися за запальничку. «Заборона» вступила в силу непомітно, майже лагідно, і пішла мені на користь, тож я був і не від того. Можна було скільки завгодно курити на роботі, а наші гості були позбавлені можливості обвинуватити мене у спробі масового вбивства шляхом примусового пасивного куріння, тож життя стало легшим для всіх.
Я зіперся на перила. Світ поринув у тишу, лише шурхотіли дерева. Небо над головою було чисте, холодне, глибокої опівнічно-синьої барви. Пахло сосною і димом далекого домашнього вогнища — напевно, з боку наших сусідів, подружжя Цимерманів. Тут було добре: крутий дім, дикий пейзаж, незмінність. Бірч-Кросинг був шикарним і водночас непретензійним місцем. Дорогі бездоріжники сусідили зі старими пікапами, а хто хотів, міг придбати лижі чи сноуборд. До Цимерманів було п’ять хвилин їзди, проте ми поки що тільки двічі обідали з ними. Вони — професори з Берклі на пенсії, і спершу розмова не пішла, проте під час другого візиту пляшка односолодового віскі виявилася добрим каталізатором бесіди. Як на людей за сімдесят, вони були дуже енергійні люди. Боббі слухала все від Моцарта до рокерів «Спарклгорс», а Бен майже не мав сивини у чорнявому волоссі. Ми з ним приязно спілкувалися, зустрівшись на вулиці, проте я підозрював, що його дружина від мене все-таки не в захваті.
Тиждень тому я теж стояв отак на балконі, і сталося дещо дуже дивне.
Крізь скло я дивився, як Емі на кухні шинкує овочі й наглядає за соусом на плиті. Пахло томатами, каперсами й материнкою. Був ранній вечір, надворі було чудово, в будинку затишно. Замість сидіти в офісі до дев’ятої, моя дружина готувала пироги на кухні й була чарівна, звідки не глянь. Сфери перебували у цілковитій гармонії, і дев’ять людей з десятьох без вагань помінялися б зі мною місцями.
І раптом на якусь мить світ ніби накрила хмара. Спочатку я просто нічого не зрозумів, потім зрозумів, що не знаю, де я. Я не пам’ятав ні назви міста, ні назви штату, не знав, що, як і коли трапилося зі мною, як я прийшов до цього «тут і тепер». Будинок здавався незнайомим, дерева ніби хутко прибігли і завмерли на своїх місцях, поки я дивився в інший бік. Жінка по той бік шибки була мені чужа, її рухи — дивні, несподівані.
Хто вона? Навіщо вона стоїть там, нащо в її руці ніж? Чому вона дивиться на нього так, ніби не розуміє, що то за предмет? Відчуття було надто летким, щоб назвати його панікою, проте я відчув, як волоски на шиї стають сторч. Я озирнувся, шукаючи, за що б зачепитися. То не був ефект нового місця — я подорожував раніше і за Лос-Анджелесом не скучив. Я погано спав і почувався втомленим, але й це не було причиною. Це не були якісь тіні минулого, відчуття провини чи жалю за чимось. Це було щось безпричинне, невловиме.
Просто все, абсолютне все здавалося
А далі хмара пройшла — і все. Емі підняла голову і підморгнула мені крізь шибку, і це точно була жінка, яку
ebooksa