Непрохані

Джина і чужинець одночасно обернулися на голос. На сходах стояв Джош. Хлопець зморгнув і насупився.

— Ану пусти мою матір!

Джина спробувала крикнути, щоб Джош тікав, негайно, але вийшло лише якесь відчайдушне рохкання. Чоловік почав щось витягати з кишені.

Джош стрибнув зі сходів у вітальню, просто до чужинця.

— Пусти мою матір негай…

Джина раптом зрозуміла, що помилилася: її син не дорослий чоловік, він тільки хлопчик, високий, довготелесий маленький хлопчик, всього лише дитина, — і тут чужинець вистрілив йому просто в обличчя.

Вона заверещала, чи принаймні спробувала заверещати, а чужинець вилаявся і, не відпускаючи її, пішов до вхідних дверей і зачинив їх.

Потім він потяг Джину назад у вітальню, туди, де на підлозі лежав, смикаючи рукою і ногою, її син. Джинина голова була наче наповнена яскравим світлом, пульсувала від шоку. Чоловік ударив її кулаком у щелепу, і Джина зомліла.

За мить чи за кілька хвилин вона отямилася — теж на підлозі, обіперта об канапу — ту саму, на якій так затишно дивилася телевізор десять хвилин тому. Нижня щелепа не трималася, поворухнути нею Джина не могла. В кожне вухо ніби хтось забив по довжелезному товстому цвяху.

Чоловік у пальто навпочіпки сидів біля Джоша. Синова рука і досі спорадично рухалася, розмазуючи калюжу крові, що натекла навколо його голови.

Пахло бензином. Закінчивши оббризкувати Джоша рідиною з металевої каністрочки, чужинець кинув її на тіло і підвівся.

Глянув на Джину.

— Даю останній шанс, — промовив він. Його чоло було вкрите краплинками поту, ніби в будинку стояла спека. В одній руці чоловік тримав запальничку, в другій — пістолет. — Де вона?

Чужинець клацнув запальничкою над Джошем, дивлячись їй просто в очі, і Джина зрозуміла: хай який то «останній шанс», шансів вижити у неї немає.

Частина 1

Найбільше лихо — втрата самого себе — відбувається непомітно для світу, так ніби нічого й не важить. Жодна інша втрата не відбувається настільки нечутно, в той час як втрату ноги, руки, п"ятьох доларів, дружини неможливо не помітити.

Серен К’єркегор, «Хвороба до смерті»

Розділ 1

У школі зі мною навчалася одна дівчина. Її звали Донна, але навіть ім’я їй не пасувало, ніби помилковий ярлик, що на неї наклеїли при народженні. На Донну вона була геть не схожа. Глянувши на неї, ти якось зненацька усвідомлював, що світ живе у певному ритмі,— усвідомлював лише тому, що дівчина не звучала з тим ритмом в унісон. Хода її була надто швидка, голову вона повертала надто повільно. Її ніби вписали у реальність недбало, так-сяк. Вона була з тих дітей, що несміливо стоять зі стосиком книжок поруч з іншими дітьми, про чиє існування в межах твоєї школи теж ледь здогадуєшся. Донна нібито й мала друзів, ніби й вчилася непогано, була не лузерка, не тупа. Просто якась непомітна.

Серед дітей у нашій школі, як годиться, існувала чітка градація привабливості. Донна перебувала поза цією ієрархією. Вона мала бліду шкіру і тонкі правильні риси, які трохи псував хіба що невеликий шрам у формі півмісяця в кутку правого ока — напевно, в дитинстві врізалася у стіл. Очі її були сірі й дуже чисті, й у ті рідкісні моменти, коли ваші погляди зустрічалися, ставало ясно, що Донна все-таки реальна, — але геть неясно, як сприймати її в усі інші моменти. Вона була трішки захуда, але загалом досить симпатична… але водночас її не було. Можливо, її тіло не виділяло феромонів, чи носи інших людей їх не сприймали. Ніби радіоприймач, налаштований на хвилю її сексуальності, вийшов з ужитку чи ще не був винайдений.

Утім, мені вона здавалася досить милою — важко сказати чому. Саме через це я помітив, що Донна почала часто з’являтися в товаристві хлопця на ім’я Ґері Фішер — точніше, не так з ним разом, як поруч. Фішер був з тих хлопів, яких всюди ніби супроводжують фанфари; зіткнувшись із такими, як він, у шкільні роки, американець усе життя сумніватиметься в реальності принципів демократії та рівних можливостей. Фішер був успішним футболістом, непоганим бейсболістом, навіть грав у теніс. Із зовнішністю йому теж пощастило: коли Бог розподіляє спортивні таланти, він схильний давати вроду бонусом. На кумирів сьогоднішньої молоді з їхніми бездоганними, неможливо гарненькими личками Фішер був не надто схожий, але вигляд мав як треба — до того ж саме в тому віці, коли більшість із нас щоранку лякалася дзеркала й думала, чи прийде все колись у норму, чи тільки стане ще гірше.