Непрохані

— Не знаю, — відповів я. — Останнім часом нічим таким не займався.

— Дарма. Спорт окрилює. Я, наприклад, щотижня тренуюся.

Він широко всміхнувся і на якусь мить став викапаний Фішер зі шкільних часів, тільки вдягнений краще. Ґері простяг мені руку понад столиком, і я її потиснув.

— Ти добре зберігся, Джеку.

— Ти теж.

Тут я не збрехав. Про життєві сили людини можна судити з того, як вона сідає. Здорова людина сидить упевнено, немає відчуття, ніби для неї сісти — це полегшення. Це просто один зі станів, у яких її тілу зручно. Ґері видавався доглянутим і підтягнутим. Він мав добру стрижку, волосся без сивини, шкіру, яка буває в людей, які знаходять у собі сили не палити і провадити здорове життя. Він був схожий на канонічного сенатора середніх років, з тих, що одного дня мають шанси потрапити на пост віце-президента, й очі мав яскраві й блакитні. Лише в одному я вигравав у нього — я мав менше зморщок навколо очей і рота, і це було навіть якось неправильно.

Він трохи помовчав — мабуть, так само оцінював мене. Одноліток, побачений через багато років після останньої зустрічі,— це живе, незаперечне втілення неминучого плину часу.

— Читав твою книжку, — відзначив Ґері, підтверджуючи мої підозри.

— О, то я таки маю хоч одного читача.

— Все так погано? Мені здавалося, ти популярний.

— Усе добре. Окрім того, що я не знаю, чи напишу щось іще.

Фішер знизав плечима.

— Чомусь усі думають, що треба повторювати власний успіх, — сказав він. — Підняти його на прапор, зробити з нього сенс свого життя. Хоча насправді деякі речі бувають лише один раз.

— Може, й так, — погодився я.

— Не думаєш повернутися до поліції?

Я глянув на нього, і Фішер усе зрозумів.

— Просто ти в передмові дякуєш департаменту поліції Лос-Анджелеса, ось я й подумав…

Майже мимохіть я всміхнувся. Фішер і досі вмів сподобатися співрозмовнику.

— Ні,— відповів я. — З цим покінчено. А ти чим займаєшся?

— Корпоративне право. Я партнер у юридичній агенції на сході.