— Це було б дивно, — погодився я. Замість його номера на дисплеї були знаки питання. — Де ти взяв мій номер?
— Від знайомого в Лос-Анджелесі. Я пробував дзвонити вчора ввечері.
І справді було кілька пропущених дзвінків з невідомого номера.
— Пригадую, так. Ти не лишив повідомлення.
— Я подумав, що якось дико таким чином поновлювати знайомство через двадцять з гаком років.
— Трохи є,— погодився я. І гадки не мав, про що можна говорити з Фішером — хіба що про зустріч однокласників, але навряд чи він телефонував заради цього. — Чим можу тобі допомогти, Ґері?
— Можливо, це я можу допомогти тобі. Чи ми допоможемо один одному. Слухай, де саме ти зараз живеш? Я в Сієтлі проїздом, хотів би зустрітися, поговорити про старі добрі часи.
— Містечко називається Бірч-Кросинг. Десь півтори години їзди від моря вглиб суходолу. Але моя дружина забрала машину.
Емі стверджувала, що як зібрати в одній кімнаті компанію заскнілих соціофобів, вони оберуть мене за ватажка. Думаю, так і є. З часу публікації моєї книжки кілька персонажів з минулого вийшли зі мною на зв’язок, але таких стародавніх знайомих, як Фішер, серед них не було. Правду кажучи, я не відповідав на всі ті електронні листи, переслані видавцем. Так, ми з вами колись були знайомі, але тепер що вам потрібно, люди?
— Мені треба вбити цілий день, — наполягав Фішер. — У мене тут відмінилося кілька зустрічей.
— Ти маєш до мене якусь нетелефонну розмову?
— Телефоном буде надто довго. Серйозно, Джеку, ти зробиш мені послугу. Я в цьому готелі з глузду з’їду, а якщо знову піду гуляти по Пайк-Плейс-маркету, то боюся купити на тому ринку якийсь мотлох, який мені зовсім не треба.
Я поміркував. Цікавість поєдналася з небажанням працювати, та ще й ім’я Ґері Фішера — дивна річ — викликало незрозуміле хвилювання.
— Добре, гаразд, — здався я. — Приїжджай.
Він приїхав по другій. Нічого корисного я за той час не зробив. Дзвонив Емі з черговим «як ся маєш», але ввімкнувся автовідповідач. Я був на кухні й ліниво міркував про обід, коли почув, як під’їхала машина.
Піднявшись блискучими дерев’яними сходами, що вели до вхідних дверей, я побачив чорний «лексус» на тому місці, де зазвичай зупинявся наш з Емі бездоріжник (зараз машина разом з дружиною була в Сієтлі). Дверцята відчинилися, й показався чоловік віком під сорок років. Гравій на доріжці захрумтів під його черевиками.
— Джеку Вейлене! — привітався він. З його рота вихоплювалася пара. — Ти став такий дорослий, аж дивно.
— Сам не знаю, як воно вийшло, — відказав я. — Щомога хотів цього уникнути.
Я зварив кави, і ми сіли пити її у вітальні. Він оглянув приміщення, задивився на лісовий краєвид за великим, на всю стіну вікном. Обернувся до мене.
— То що, і досі добре кидаєш списа?