— Що йому треба? — вигукнула третя. — Він був такий злий!
— Що-що…
— Цить! Слухайте!
Всі троє нашорошили вуха.
— Він побіг нагору.
— Він ніби плаче, чи що?
— А хіба дорослі плачуть?
— Дурненька, звісно, що плачуть!
— Він у кімнаті Сесі. Кричить. Сміється. Плаче. Бурчить. Він начебто побивається і боїться, шаленіє і злиться. Все нараз!
Наймолодша з-поміж дівчат і сама розплакалася. Вона побігла до дверей у погріб:
— Прокидайтесь! Гей ви там, унизу, прокидайтесь! Гей там, у скринях! Тут дядько Джон! А в нього кедровий кілок із собою! Я не хочу, щоби мене простромили ним! Прокидайтесь!
— Ч-ш-ш-ш! — шикнула найстарша. — У нього немає кілка! Та й не зможеш ти розбудити тих, котрі сплять у трунах! Слухай!
Дівчата нашорошили вуха, їхні очі виблискували у терпкому очікуванні.
— Ану відійди від ліжка! — звеліла мама, стоячи біля дверей.
Дядько Джон нахилився над непорушним тілом Сесі. Його губи кривилися, а зелені очі були прикуті до чогось жахітного, приреченого і божевільного.
— Невже я запізнився? — питав він, хриплячи і схлипуючи. — Вона вже пішла?
— Кілька годин тому, — фиркнула мама. — Ти що, осліп? Вона може повернутися через декілька днів, інколи лежить отак з тиждень. Тіло мені годувати не доводиться, вона сама знаходить, чим підтримати сили — там, де мандрує, чи в тому, у кого вселилася. Забирайся від неї!
Дядько Джон наче закам’янів, упершись одним коліном у пружини ліжка.
— Чому вона не почекала? — знетямлено запитував він, не зводячи з неї погляду, в той час як його руки знову і знову намагалися намацати її ледь відчутний пульс.
— Ти чув, що я сказала! — мати різко подалася вперед. — Не можна її чіпати. Сесі повинна лежати так, як вона лежить.