— О, це
— Племіннику Баєн, — сказав Джон, ще досі мокрий через інцидент із струмком, — мені потрібна твоя допомога… Ти бачився із Сесі?
— Чи я бачився із нею? — Баєн нагнувся над мармуровим столом, на якому лежало тіло, яке він готував до погребу, і засміявся.
— Господи, ти щось про
Джон увесь наїжився:
— Ти — Баєн Еліот, звісно. Брат Сесі.
— Неправильна відповідь. — Власник похоронного бюро заперечливо похитав головою. — Я — кузен Ральф, м’ясник. Так-так,
— Ти… ти
— Ні, ні, любий дядьку Джоне. Мабуть, Сесі перенесла Баєна у
Джон був спантеличений:
— Навіть
— Побійся Бога, звісно, що ні. Вона робить те, що їй заманеться. Ми тут безпорадні.
Джон поплентався до дверей.
— Мушу її якось знайти, — пробурмотів він. — Якщо вона таке виробляє з тобою, то, гадаю, вона могла би мені дуже допомогти, якби захотіла…
Дзвони забамкали ще гучніше. Краєм ока він упіймав якийсь рух. Різко повернувся — і заціпенів.
Із розпростертого на столі тіла стирчав кедровий кілок.
— Бувай! — сказав власник бюро вже зачиненим дверям. І почув тільки, як даленіє звук гарячкової біготні дядька Джона.
Чоловік, котрий приплентався у поліцейський відділок о п’ятій вечора, ледве тримався на ногах. Він щось белькотав пошепки, його нудило, наче він отруївся. Він більше не був схожий на дядька Джона. Дзвони бамкали безнастанно, безнастанно, а йому в потилицю дихала шерега людей із кілками у грудях, проте варт було озирнутися, як вони зникали.
Шериф звів на прибульця очі, полишив журнал, що саме читав, пригладив затиллям схожої на клішню руки каштанові вуса, прибрав ноги із розхитаного стола й уперся поглядом у дядька Джона.
— Я хочу заявити на одну тутешню сім’ю, — із напівзаплющеними очима прошепотів дядько Джон. — На паскудну Родину… вони лише прикидаються людьми.