Генерал Супрун ще раз оглянув бравого сержанта, промовив неголосно до майора:
— На пару слів.
Усі троє вийшли з кабінету, двері за собою причинили. Василь стояв, намагаючись не дивитися на лисого, в голові крутилася одна думка: «За що його? За що?» До думки цієї чомусь домішувалося притаманне йому почуття сорому й туги, навіть у ногах з’явилася якась слабкість.
Раптом лисий заговорив швидко, діловито.
— Сержанте, тебе як звати?
— Василь Кураєв, — чомусь підтягнувшись, відповів сержант, хоч ніде й не сказано, що заарештованим треба доповідати такі речі і взагалі вести з ними будь-які розмови. Тим більше з такими, яких підозрюють у шпигунстві.
— Чудово. А мене — Рубінштейн Іван Іванович.
— Рубінштейн? — слабким голосом перепитав сержант. — 3 євреїв чи що?
Той тільки скривився, але законних сумнівів не спростував.
— У мене, — каже, — в кишені мобільник. Прошу — візьми його собі. На нього мають зателефонувати…
— Вас шльопнути хочуть, — перебив Кураєв, хоча за такі слова його самого, напевне, чекала б не догана, а натуральний трибунал.
— Знаю, — нетерпляче кивнув загадковий співрозмовник, — тому й прошу. Дзвінок дуже важливий, його не можна пропустити. А я, сам розумієш, найближчим часом буду поза зоною досяжності.
— Та ви що, громадянине Рубінштейн, який ще дзвінок?! — Кураєв несподівано для себе розхвилювався. — Вас зараз розстріляють, ви хоч це розумієте?
Рубінштейн знову кивнув, і знову нетерпляче. Хоча нетерпіння його зрозуміти можна: кінець зовсім близько.
— За мене не турбуйся, є речі важливіші,— промовив Рубінштейн. — Твоє завдання: щойно зателефонують, зустріти цю людину і доставити куди скаже, цілим і неушкодженим. Зрозумів, Василю: цілим і неушкодженим? Це дуже важливо, солдате, надзвичайно важливо…
Заарештований ніби вп’явся в очі сержанта, палив очима-лазерами з-під окулярів. І Василь раптом усвідомив, що насправді дуже важливо відповісти на дзвінок, набагато важливіше за все, що коли-небудь було в його житті. Важливіше навіть за те, що дуже скоро сам Рубінштейн ляже на сніг із кривавою діркою в грудях, закотивши в порожні небеса скляний погляд.
Василь, нічого більше не питаючи, підійшов до Рубінштейна, порився в кишені, витяг старенький мобільних. Ледве встиг заховати — у кабінет зайшли майор, генерал Супрун і його ад’ютант. Генерал із підозрою глянув на арештованого, потім на сержанта. Запитав:
— Говорив щось?
Василь із жахом зрозумів, що збрехати генералові не зможе, просто не посміє. Але тут його наче хто в спину штовхнув, і язик сам, без його участі, браво відрапортував:
— Ні, товаришу генерале!
ebooksa