Ангел пригляду

Сам пропускний пункт побитий гаубицями й мінометами, зритий прямими влученнями. Перед шлагбаумом і відразу за ним тупцяють плямисті ополченці без погонів, але з автоматами, витріщаються на машини, що під’їжджають. На обличчях — похмура нудьга, прилипла, як лишай, не віддерти. Зрідка лише пожвавлюються в нападах страшнуватих веселощів, а спитайся, з чого радіють, не дадуть відповіді: смерть блукає навколо… Блукає, зирить, шкіриться, але не чіпає іржавим кігтем — поки що. Тому-то й грає в солдатах дурна радість, організм радіє кожною клітиною — як, буває, в морзі граються прозектори: ти здох сьогодні, а я — ніколи.

Були, втім, тут і такі, хто не радів і не злостився, а сухо й діловито, як і належить людині військовій, ніс свою службу. Нехай навіть не було в них на плечах зірчастих погонів, але всі пам’ятали присягу, кожен знав своє місце і розумів, де кінчається своя воля і починається товариш майор.

Допущений до цього знання був також контрактник Василь Кураєв, який сидів зараз у терміналі. Кам’яним задом устромився в стілець, розпухлими з холоду червоними пальцями тицяв у планшет, зубрив за електронним підручником В. С. Калашника українські слова:

— Це діло… Це не діло… Найкращий…

На стіні гриміло радіо, не давало зосередитися. Пісня, головне, була якась дебільна: начебто й армійська, і бадьорим басом, як належить, але слова лізли дикі, немовби зі сміху:

Чого штани в нас задом наперед? А здивувати щоб тебе! (І раз, і два!) Штани в нас задом наперед — (І п’ять, і шість!) І це нікого не гребе!..

Узяти б зараз цей приймач та мордою об стіл, замріявся Кураєв. Але не можна — сам товариш майор, Терпилін Ігор Іванович, слухає. Подобається йому, видно, інакше б давно сам об стіл угатив. А він — нічого, сидить, салатиком напихається, всім задоволений. Доведеться терпіти — хоч вони й без погонів тут усі, але субординацію ніхто не відміняв. Навіть суворіше тепер — усе ж таки воюємо…

Василь зітхнув, опустив погляд у планшет, знову забубонів упівголоса:

— Це… діло… це не діло… Найкращий…

Нарешті не витримав, підняв важку стрижену голову, подивився на майора.

— Проста мова… На російську схожа.

— Та вона ж і є російська, — сказав Терпилін, і крізь його кам’яні зуби мляво глянув бурий шматочок огірка. — Російська, тільки попсована зі злості до нашої православної людини.

— Тут сказано, що з давньоруської походить, — невпевнено зауважив Василь.

— Ось, а я ж про що, — майор колупнув у зубі, й огірок кудись зник. — Ти класиків почитай, що пишуть. «Білу гвардію», наприклад. Нема, каже, такої мови, української. Нема і не було.

— Це хто ж таке сказав? — здивувався Василь. — Лев Толстой чи що?

— Не Лев, а Булгаков. Теж класик. А класик дарма пургу не гнатиме. Чи ти проти класики, га?

Ні, проти класики Василь нічого не мав. Але, незважаючи на її авторитет, не вгамовувався, проста майорська картина світу ніяк не лізла в голову. Щось непокоїло, турбувало, мучило…

— Сказано, що від давньоруської пішли три мови: українська, білоруська й російська, — похмуро пробурчав Василь, косуючи в планшет.

А навіщо — незрозуміло. Будь-який дурень знає, що в армії з начальством сперечатися — тільки неприємності на дупу матимеш. Ось і має: став Терпилін потроху заводитися, на щоках спалахнули червоні плями, як від грубки.

— Та хоч би й пішли — далі що? — майор аж голос підвищив. — На хріна ти взагалі її вчиш, цю фашистську мову?

— З місцевими спілкуватися, — відповів Василь, очей, однак, не підводячи. — Щоб розуміли…