— Що, навіть не намагався? — здивувався Супрун.
— Так точно, намагався. Усі спроби були рішуче припинені…
— Молодець, хвалю, — кивнув Супрун, хоча й прозвучала в його голосі тінь сумніву.
Рубінштейна підняли, як був, у наручниках, і повели надвір. Конвоював його Василь, іззаду тупцяли, діючи на нерви, генерал з ад’ютантом.
Сержант повів засудженого на задній двір і далі — до невеличкої улоговини.
Там, під прикриттям лісосмуги, була в нього затишна місцина — пристріляна, тиха, хоч матір рідну туди вкладай. Дно лощини було присипане снігом, неподалік у снігу стояли невисокі, нещодавно висаджені клени та вільха. Серед голого степу місце те здавалося теплим, домашнім, немов спеціально прихованим від мінливості війни.
Кураєв навмисне обрав найдовший шлях: усе сподівався, що відстане кляте начальство. У нього самого вже визрів план: не вбивати Рубінштейна, нізащо не вбивати, незважаючи на лисину та єврейське походження. Відвести до виярку, дати чергу в повітря, а самого відпустити — нехай котиться на всі чотири. Якщо судилося йому — то піде, а як ні — то він, Кураєв, не винен. «Не винен я в крові праведника цього!» — згадалося йому казна-звідки — чи то з уроків православ’я в школі, а чи, навпаки, з церкви, куди його хлопчиком водила бабуся. Як у воду дивилася стара, гріхів на його вік випало чимало…
Але гріхи гріхами, а план зривався. Попереду не озираючись ішов Рубінштейн — руки скуті. Ззаду напирали Супрун з ад’ютантом. Не схоже було, що відстануть, швидше навпаки. Так і дійдуть разом просто до лощини, дочекаються пострілу, може, ще й копнуть бездиханне тіло для перевірки, вони, звірюки, такі. У ГРУ тільки такі й служать.
Нарешті Василь не витерпів, повернув голову, скосив очі. І побачив уже зовсім нерадісне: метрів за десять позаду, за генералом, тупотіли ще двоє «відпускників» з автоматами. Василь здригнувся, думки погані зароїлись. А цим що тут треба? Чи думають, що його одного не вистачить уколошкати чолов’ягу, хай би був він самим Джеймсом Бондом? Може, начальство перестало довіряти? Чи спершу він цього Рубінштейна вколошкає, а потім і його самого — для секретності? Ех, сержанте, невчасно ти повернувся, даремно трапився майорові на очі. Розстрільними справами не ти один займався, могли б когось іншого взяти. А тепер що? Зі святими упокій чи ще ні?
Можна, звісно, розвернутися, однією чергою скосити всіх чотирьох — і «відпускників», і офіцерів. Ну а потім? Бігти з цим, в окулярах, на руках? Куди, я вас питаю? До укропів чи що, де правосеки звірствують, а вже російського солдата точно не пожаліють… Чи через кордон, додому махнути? Та куди там! Пішки далеко не підеш, вертольоти піднімуть, наздоженуть із собаками — і амінь. Добре, якщо на місці шльопнуть, а то доставлять в особливий відділ, стануть душити «слоником» та за причандали підвішувати…
Але як бути? Не хочеться молодим від рук своїх гинути. І за що? За вірність? За зразкове виконання військового обов’язку? Добре Рубінштейну, хоча б знає, за що помирає. А він тут до чого?
Нерви в Кураєва натяглися, як струна, що ось-ось лусне.
На щастя, раптово прийшла рятівна думка: не погнали б строковиків його розстрілювати, таку справу тільки контрактникам можна довірити, або, на зовсім крайній випадок, — самим офіцерам.
У відповідь на цю думку, цілком слушну, виткнулася друга — гірша. А може, не строковики його шльопнути мусять, а самі заїжджі генерал і підполковник? У них там, у ГРУ, і не такі штуки відколюють. Але якщо так, то, знову ж таки, питання: навіщо знадобилися солдати-строковики? Чи їх теж усіх до ноги?..
Зовсім заплутався сержант, плюнув і вирішив — хай там як, а вбивати своїх же, пацанів жовторотих, не стане. Досить із нього і Рубінштейна, якому він чомусь співчував зараз, як рідному.
Так і не помітив Кураєв, як опинилися на місці. Рубінштейн оглянув балку, з розумінням став просто на краю, щоб зручніше падати, почимчикував, приминаючи сніг. Черевички його, чорної шкіри, міські, зовсім не годилися для степу. Зимно лежати в таких, нехай навіть і вбитому, аж доки притрусить сніжком, укривши від лютого степового вітру. А вже якщо тільки поранити, то й зовсім відморозиш ноги…
Немов прочитавши ці думки — проти присяги й статуту, — підполковник підійшов до сержанта ззаду, нахилився до вуха, дихнув гнилизною, сказав:
— У голову бий, боєць.
— Навіщо в голову? — не зрозумів сержант. — У серце краще, акуратніше.
— Сказано в голову, отже — в голову, — не змінюючи виразу на лисячій морді, повторив ад’ютант. — Чи сам хочеш поруч прилягти?
ebooksa