Ангел пригляду

Капітан витяг із кишені захисного кольору мобільник, покрутив у руках, з деяким сумнівом протягнув панотцеві Михайлу.

— Майте на увазі, зв’язок відкритий, можуть прослуховувати…

— Це не страшно, — заспокоїв панотець, — крамольного все одно нічого не почують.

Невпевнено потицяв пальцями в кнопки на дисплеї, приклав апарат до вуха.

— Слухаю, — відповів на тому кінці низький хрипкий голос.

Заклопотана зморшка з’явилася на чолі архангела.

— Рубінштейн? — невпевнено промовив він.

— Він не може підійти, — відповів голос. — Я за нього.

Панотець Михайло секунду мовчав, погляд його повільно важчав.

— Хто ви такий? — запитав він нарешті.

— Василь, — відповіли йому.

— А що з Рубінштейном?

Голос на тому кінці мовчав. Усі напружено слухали, боялися, що слухавка вже не оживе. Але ні — заговорила.

— Його розстріляли, — здушено сказала слухавка.

— Хто розстріляв?!

Слухавка принишкла.

— Ви мене чуєте? Хто його розстріляв?

— Я, — насилу вимовила людина на тому кінці.

Священик мовчав. Мовчав і загадковий Василь, у телефоні лиш електричні шерехи, та в шаленій далечі виє космічний вітер. Потім слухавка знову заговорила — тьмяно, винувато.

— Я не винен. Наказ виконував. Я хотів його врятувати, але він заборонив… Сказав, що ви зателефонуєте. Сказав, що треба вам допомогти потрапити в Москву.