Кім

22
18
20
22
24
26
28
30

— Я маю також ліки, що розганяють кров у голові палким і гнівливим людям. Сенну, добре скомпоновану, коли місяць був у належному Домі. Маю жовтий порошок… арплану з Китаю, що омолоджує чоловіка і дивує його родину. Шафран із Кашміру і найкращий салеп[169] із Кабула. Багато людей померли перш, ніж…

— Отут я щиро вірю, — встряв Кім.

— …ніж вони дізналися про цінність моїх ліків. Своїм недужим я даю не чорнило, яким написано амулет, а гарячі й бурхливі ліки, які переходять на людину і воюють зі злом.

— І то дуже люто воюють, — зітхнула стара пані.

Голос затягнув довжезну історію нещасть і банкрутства, пересипану численними зверненнями до уряду.

— Якби не моя доля, котра всьому вадить, то я служив би урядові. Я здобув ступінь у славетній школі в Калькутті, де, можливо, буде навчатися і син цього дому.

— Таки буде навчатися. Якщо вишкребок нашого сусіда зміг за кілька років отримати П.М. [Перший у Мистецтві — вона вимовила англійське словосполучення, яке чула багато разів], то чом би й набагато розумнішим дітям, як той, якого я знаю, не здобути нагород у багатій Калькутті.

— Ніколи, — мовив голос, — я не бачив такої дитини! Він народився у сприятливий час і, якщо ті кольки на лихо не перейдуть у чорну холеру, яка може згубити його, мов голубочка, то йому судилося довге життя, якому можна позаздрити.

— Гай-май! — відповіла стара. — Розхвалювати дитину — на біду, а то я б тільки й слухала. Одначе заднє подвір’я у нас без охорони, а навіть у цьому м’якому повітрі люди бувають такими чоловіками й жінками, як то знаємо… Батько дитини зараз далеко, а я мушу бути човкедаром [сторожем] у своєму немолодому віці. Гайд! Гайд! Піднімайте паланкін. Знахар із молодим жерцем нехай самі вирішують, що помічніше — чари чи ліки. Га! Негідники, принесіть тютюну гостям, а я… вирушу в обхід садиби!

Паланкін хутко погойдався геть у супроводі палахкотливих смолоскипів і зграї собак. Двадцять сіл довкола знали сагибу, її вади, її язик і її щедру доброчинність. Двадцять сіл дурили її за незапам’ятним звичаєм, але жодна людина за будь-які дари небес не додумалася б красти або грабувати на підвладній сагибі території. Тим не менше, вона з великою помпою здійснювала свої врочисті обходи, галас від яких було чутно на півдорозі до Массурі.

Кім пом’якшав, як належить авгурові. Знахар і далі сидів навпочіпки й однією ногою дружньо підсунув хлопцеві хукку, Кім смачно вдихнув тютюну. Слухачі чекали продовження їхніх професійних дебатів, а може, й дармових лікарняних порад заодно.

— Обговорювати медичні питання при невігласах — те ж саме, що вчити павича співати, — мовив знахар.

— Справжня ґречність, — відгукнувся Кім, — часто здається неувагою.

Варто зауважити, що ті фрази призначалися справити враження на публіку.

— Агов, у мене тут виразка на нозі, — загукав кухарчук, — гляньте на неї.

— Геть звідси! Забирайся! — відповів знахар. — Чи в цьому домі заведено набридати шанованим гостям? Стовпилися тут, як ті буйволи.

— Якщо сагиба дізнається… — почав Кім.

— Ай! Ай! Ходімте звідси. Вони для нашої хазяйки — наче їжа. Як у її шайтаненяти минуться кольки, то може, і нам, бідним, дозволять…

— Хазяйка годувала твою жінку, як ти у тюрмі сидів за борги. Хто тут проти неї говорить? — старий слуга люто підкрутив свої білі вуса при світлі місяця-молодика. — Я відповідаю за честь цього дому. Ідіть! — і він погнав своїх підлеглих поперед себе.

Знахар зашипів не розтискаючи губ: