— Вона лише попросить про ще одного сина для своєї дочки. Я не забув її, — промовив він. — Дай їй набути заслуги. Пошли звісточку, що ми прийдемо.
Вони подолали одинадцять миль полями і за два дні опинилися на місці, де були приголомшені увагою, бо ж стара пані дотримувалася добрих звичаїв гостинності і привчала до них свого зятя, який був під каблуком у свого жіноцтва і купував спокій, позичаючи грошей у лихваря. Вік не ослабив ні її язика, ні пам’яті, тож сидячи за добропристойно забраним ґратками внутрішнім вікном, вона у присутності доброї дюжини слуг осипала Кіма такими компліментами, що слухачі-європейці збентежилися б до краю.
— Але ти такий самий безсоромний жебрацюга з парао, — верещала вона. — Я ж тя’ не забула. Умийтеся і призволяйтесь наїдками. Батько сина моєї дочки поїхав ненадовго. Тож ми, бідні жінки, сидимо німі й нездалі.
Як доказ, вона звернулася до усіх своїх родичів із промовою, яка лилася, аж доки принесли їжу та напої, а надвечір, димчастий вечір, який залив довколишні поля барвами міді і бірюзи, їй заманулося винести свої ноші до неохайного внутрішнього двору і сидіти там при світлі чадних смолоскипів, і там пащекувати, сидячи за нещільно зсунутими завісами.
— Якби святий чоловік прийшов сам, я би зустрічала його інакше. Але хіба можна бути занадто обачною з оцим вар’ятом?
— Магарані, — мовив Кім, як завжди звертаючись до неї повним титулом, — хіба ж то моя провина, що якийсь сагиб, поліцейський-сагиб, назвав магарані, чиє лице він…
— Тс-с-с! То було під час паломництва. Коли ми в дорозі… ти ж знаєш прислів’я.
— Назвав магарані Тією, хто Розбиває Серця і дарує Насолоду?
— Запам’ятати таке! Правда. Так він сказав. То було у часи розквіту моєї вроди, — вона заджерготіла, мов папуга коло грудки цукру. — А тепер розкажи мені про свої походеньки та придибенції — тільки у межах пристойності. Скільки дівчат і чиї жінки виснули тобі на віях? Ви з Бенареса прийшли? Я би знову навідалася цьогоріч, але ж моя дочка… маємо лише двох синів. Пхайй! Оце все через тутешні рівнини. Натомість у Кулу чоловіки — слони. Але я хочу попрохати тебе, святий чоловіче, — а ти стань обіч, розбишако, — амулет від щонайлютіших вітрів і кольок, які допікають у пору доспівання манго старшому синові моєї дочки. Два роки тому ти дав мені могутній засіб.
— О, святий чоловіче! — сказав Кім, клекочучи від сміху з роздратованого обличчя Лами.
— Це правда. Я дав їй засіб проти вітрів.
— Проти зубів… зубів… зубів, — підхопила стара.
— Полікуй їх, якщо вони нездужають, — кепкуючи, процитував Кім, — але утримуйся від чарів. Пам’ятай, що спіткало магаратту.
— То було дві пори дощів тому, вона змучила мене постійними набриданнями, — Лама простогнав, мов той суддя праведний[166]. — Отак воно і виходить — зауваж, мій чело, — що навіть ті, хто прагне дотримуватися Шляху, збиваються на манівці під впливом ледащих жінок. Коли дитина хворіла, вона три дні поспіль говорила зі мною.
— Арре[167]! А з ким іще я мала би говорити? Мати хлопчика нічого не знала, а його батько — то було у холодні ночі — сказав: «Моліться богам!», перевернувся на другий бік і захропів!
— Я дав їй амулет. А що ще робити старому чоловікові?
— «Утримуватися від дій — це добре, крім тих випадків, коли набуваєш заслуги».
— Ох, чело, як і ти відцураєшся від мене, я залишуся сам-один.
— Принаймні, молочні зуби у нього легко прорізалися, — відказала стара, — але всі жерці однакові.
Кім суворо кахикнув. Хоч і юний, але він не схвалював її легковажності.