Кім

— Га? — спитав Лама, перебираючи вервицю; йому кортіло рушити далі.

— Мій учитель не турбує зірки за гроші. Ми принесли пророцтво, ти свідок, ми сповістили його, і тепер ми йдемо, — Кім упер руки в боки.

Зблиснуло проти сонця срібло, яке кинув син, щось собі бурмочучи про жебраків і жонглерів. Це була монета в чотири анни, на неї можна було добре харчуватися протягом кількох днів. Лама, бачачи спалах металу, затуркотів благословення.

— Іди своїм шляхом, Друже Усього Світу, — прогудів старий солдат, повертаючи сухореброго коника. — Уперше на своєму віку я зустрів справжнього пророка, який не служив в армії…

Батько і син повернули разом; старий сидів верхи так само рівно.

Констебль-пенджабець у жовтих лляних шароварах згорбившись притюпав через дорогу. Він бачив, як зблиснули гроші.

— Стій! — скомандував він англійською. — Хіба не знаєте, що існує взяток — дві анни з голови, тобто разом чотири анни, з тих, хто проходить по дорозі? Це наказ сіркара [уряду] і гроші йдуть на висадження дерев й облаштування шляху.

— І животи поліції, — сказав Кім, ухиляючись від простягнутої руки. — Задумайся на хвильку, глиняна твоя макітро. Чи ми сюди з болота вилізли, як та жаба, твій тесть? А ти знаєш, що зробив брат?

— І що ж? Дайте малому спокій, хай розкаже, — вигукнув старший констебль, вельми потішений, бо ж саме вмостився навпочіпки покурити люльку на веранді.

— Він узяв етикетку з пляшки білайті-пані [содової води] і причепив на мосту. А тоді місяць збирав податки з перехожих, кажучи, що то наказ сіркара. Потім прийшли англійці та проломили йому голову. Га, брате, я ворона міська, а не сільська!

Поліцейський знічено відступив, а Кім галайкав йому вслід.

— От хіба був у тебе коли такий учень, як я? — весело вигукнув він Ламі. — За милю від Лагору тебе б уже обглемедали до кісточки, якби я тебе не оберігав.

— Я так собі міркую у голові: часом, що ти — добрий дух, часом — що лихе бісеня, — сказав Лама, злегенька усміхаючись.

— Я твій чела, — відповів Кім і покрокував поруч із ним тією невимовною ходою, якою ходять далекі мандрівці по всьому світу.

— Тепер будемо йти, — пробурмотів Лама, і вони мовчки йшли милю за милею під клацання намистин його вервиці.

Лама звично поринув у роздуми, а от очі Кіма були широко розплющені. На його думку, ця широка, усміхнена ріка життя була значно кращою за тісні, переповнені вулиці Лагора. Щокроку траплялися нові люди та нові враження — касти, які він знав, і геть нові.

Вони зустріли гурт довговолосих, гостро напахчених сансі[64] з кошиками ящірок та іншої нечистої їжі на спинах. Слідом ішли, обнюхуючи їм п’яти, їхні худі собаки. Ці люди трималися свого боку дороги, рухаючись швидко, крадькома, підтюпцем, а всі інші касти розступалися перед ними. Торкнутися сансі означало тяжко осквернитися. За ними по затінку широко крокував нещодавній в’язень. Його негнучкі ноги ще пам’ятали вагу кайданів, однак черево і лискуча шкіра свідчили, що уряд дбає про своїх в’язнів краще, ніж найчесніші люди можуть подбати про себе. Кім добре знав цю ходу і мимохідь передражнив його. Потім пройшов акалі[65] — кудлатий та вирлоокий сподвижник із племені сикхів, вбраний у синю картату одіж своїх одновірців і синій високий тюрбан, обшитий блискучими металевими кружальцями. Він повертався з мандрівки в одне з незалежних князівств, де співав про стародавню славу Халси [назва спільноти племен сикхів] для молодих князьків, випускників коледжу, вбраних у чоботи з високими халявами та білі бриджі у рубчик. Кім був обережний, щоби не дратувати цю людину. Акалі гарячі на вдачу й швидкі на руку. Тут і там їм прямували назустріч або обганяли весело вбрані гурти — люди цілими селами рухалися на якийсь місцевий ярмарок: жінки несли немовлят, посадивши їх собі збоку на стегно, ідучи позаду чоловіків. Старші хлопчики гарцювали верхи на палицях із цукрової тростини, тягнучи за собою грубі латунні модельки локомотивів, із тих, що продаються за півпенні, або пускали старшим у вічі сонячних зайчиків дешевими люстерками. Із першого погляду було видно, хто що купив. І коли ще залишалися сумніви, досить було глянути на жінок, які притуляли одну смагляву руку до іншої, порівнюючи нові браслети з тьмяного скла, привезені з північного заходу. Якісь веселуни ішли повільно, гукаючи одне до одного й зупиняючись, щоб поторгуватися з продавцями солодощів або помолитися перед однією з придорожніх святинь, часом індуїстських, іноді — мусульманських, бо ж віряни нижчої касти обох віросповідань славилися чудовою терпимістю. Суцільна смуга синьої тканини то коротшала, то знову витягувалася, ніби гусінь, у непевних хмарах пилюки, проминаючи сусідів із жвавим квоктанням. Це була зграя жінок із племені чангар[66], які наймалися по насипах усіх Північних залізниць, куди б їх не призначали. Пласкостопі, грудасті, із сильними кінцівками — синьоспідничний клан носійок землі, які довідалися, що на півночі є робота, та чимдуж квапилися туди. Вони належали до касти, де не рахуються з чоловіками, і йшли, розставивши лікті, вигойдуючи стегнами і рівно тримаючи голови, як і належить жінкам, що звикли носити важке. Трохи пізніше шлюбна процесія вдарила по Великому Шляху музикою і галасом, пахощами нагідок і жасмину, які навіть перебили сморід пилюки. Виднілися й ноші нареченої, червона пляма з блискіток, що поволі просувалися денною спекою, в той час як захеканий поні нареченого завертав урвати жменю із візка з кормом. Отут Кім приєднався до феєрверку добрих віншувань і масних жартів, бажаючи парі, як то кажуть, сто синів та жодної дочки. Ще більша нагода повитріщатися і покричати траплялася тоді, коли проходив жонглер із кількома навченими мавпами або задиханим, кволим ведмедем, або жінка, яка прив’язала до ніг козячі роги і так танцювала на линві, змушуючи коней ворохобитися, а жінок — випускати довгі пронизливі верески від зачудування.

Лама зовсім не підводив очей. Він не помітив ані лихваря, який поспішав на вислозадому поні по свої здирницькі заробітки, ані зграйки галайкуватих, низькоголосих туземних солдатиків, які й у відпустці ходили військовою шерегою, тішилися, що позбулися бриджів, і говорили найогидніші речі найдостойнішим з-поміж зустрічних жінок. Він не помітив навіть продавця води з Гангу, а Кім сподівався, що Лама купить бодай пляшечку цієї дорогоцінної рідини. Але той втупився у землю і йшов неухильно година за годиною; його душа перебувала в іншому місці. Натомість Кім був на сьомому небі від радощів. Великий Шлях у цьому місці проходив по насипу, який захищав від повеней, що сходили взимку з передгір’я; тож вони йшли по величному коридору, споглядаючи всю Індію, чиї простори розгорталися ліворуч і праворуч. Гарно було роздивлятися, як поволі повзуть путівцями мажі, повні зерна та бавовни, запряжені часом кількома парами волів: рип коліс чутно було за милю, вони наближалися, з галасом і вигуками підіймаючись по крутосхилу, і викочували на твердий шлях під лайливий перегук візників. Так само хороше було дивитися на людей, які маленькими барвистими купками — червоними, синіми, рожевими, білими, шафрановими — розкочувалися з дороги у бік своїх сіл, ділилися на ще менші, і вже по двоє-троє котилися далі по рівнині. Кім відчував ці речі, а оскільки йому бракувало слів, щоб описати свої почуття, то він задовольнявся тим, що купував очищену цукрову тростину і смаковито спльовував серцевинку під ноги. Лама тільки нюхав тютюн час від часу, тож Кім кінець кінцем не стерпів:

— Добра ця земля — земля на півдні! — сказав він. — Повітря добре, вода добра. Еге?

— І всі вони прив’язані до Колеса, — відказав Лама. — Прив’язані від роду до роду, і жодному з них не буде вказано Шлях, — Лама зворухнувся і повернувся у цей світ.