— А чи є якісь заперечення? Я ж можу відходити вбік і пробувати всі річки, які перетинатимуть нам шлях. Вона хоче, щоб я поїхав. Вона дуже сильно цього хоче.
Кім придушив смішок у ковдру. Він подумав, що коли владна стара позбудеться свого природного благоговіння перед будь-яким Ламою, її, певно, цікаво буде послухати.
Він уже майже заснув, коли Лама раптом процитував прислів’я: «Чоловіки балакучих жінок одержать велику нагороду в майбутньому житті». Тоді Кім іще почув, як він тричі діставав тютюн, і задрімав, усе ще сміючись.
Світанок алмазної чистоти розбудив і людей, і ворон, і волів. Кім сів і позіхнув, стрепенувся і затрепетав від захвату. Ось що таке — побачити справжній світ; оце було життя, якого він прагнув: товкотнеча і галас, застібання ременів, ляскання волячих боків і скрип коліс, спалахи вогнищ і приготування їжі, і нові краєвиди на кожному кроці, куди тільки гляне втішене око. Ранковий туман згортався сріблястими закрутами, галасливі зграї зелених папуг здіймалися та перелітали кудись ген за річку: разом запрацювали всі колодязні колеса довкола, скільки можна було чути. Індія пробудилася, і Кім був у ній найбільш збудженим і пробудженим. Він жував гілку замість зубної щітки — звичаї країни, яку знав і любив, він запозичував обіруч. Їм не було жодної потреби перейматися їжею, не треба було витрачати ані каурі[68] у переповнених ятках. Він був учнем святого чоловіка, якого залучила до свого почту вольова стара пані. Їжу їм приготують, а коли шанобливо до того запросять, то вони сядуть і поїдять. Що ж до решти, — тут Кім, чистячи зуби, захихотів, — то господиня радше додасть задоволення мандрівці. Він критично оглянув її бичків, які плямкали та пирхали у ярмах. Якщо вони підуть занадто швидко, але на це не схоже, то либонь, буде приємно вмоститися на дишлі; Лама сів би поруч із візником. Охорона, звісно, піде пішки. Старенька, певно що, буде багато говорити, і по тому, що він чув, розмова буде з перцем. Вона вже віддавала накази, просторікуючи, докоряючи та, слід визнати, батькуючи своїх служебок за затримку.
— Дайте їй її люльку. В ім’я богів, дайте їй її люльку і закрийте її зловісного рота, — вигукнув орія, бгаючи вузлом свою постіль. — Вона така сама, як ті папуги. Однаково верещать здосвіта.
— Передні воли! Гей! Подивися до передніх! — воли задкували і крутилися, бо застрягли рогами в осі воза із зерном. — А ти куди лізеш, сину сови? — це адресувалося візникові, котрий шкірив зуби.
— Ай-яй-яй! А там же ж їде правителька Делі[69] вимолювати собі сина, — не лишився у боргу візник. — Дорогу правительці Делі та її прем’єр-міністрові сірій мавпі[70], яка видирається на власний меч!
Ще один віз, навантажений корою для шкіряного заводу в долині, нагодився позаду, і його візник додав кілька слівець про волів, запряжених у ратх, які продовжували задкувати. З-поза тремтливої завіси вибухнула лайка. Вона тривала недовго, але за якістю, влучністю, ядучістю та в’їдливістю була поза межами всього, що чув навіть Кім. Він бачив, як гологрудий візник зіщулився з подивом, благоговійно вклонився в бік голосу і зістрибнув із дишла, щоб допомогти охоронцям витягти їхній вулкан на головну дорогу. Тут голос розказав йому правдиво, з якою жінкою він одружився, і що вона робить у його відсутність.
— О, шабаш[71]! — промуркотів Кім, не в силах стримуватися, як тільки візник пощез тихенько.
— Оце так? Ганьба і сором, що бідна жінка не може піти помолитися до своїх богів так, щоб її не штурляли і не кривдили всі покидьки Індостану, що вона мусить їсти галі [кривду], як чоловіки їдять гі[72]. Але я ще ж маю язика в роті: скажеш гарно слівце-друге — воно й допоможе. І досі ж я без мого тютюну! Хто той одноокий і нещасний син ганьби, що досі не приготував мені люльку?
Горянин спішно пхнув люльку за завісу, і цівки густого диму з-за кожного кутика штори засвідчили, що мир відновлено.
Якщо напередодні Кім виступав гордо, як і годиться учневі святого чоловіка, то сьогодні він ходив з десятикратною гордістю, бо ж він тепер був учасником напівкоролівської процесії, із власним визнаним місцем, під патронажем старенької пані з чарівними манерами і безмежними можливостями. Охоронці, по-тутешньому обв’язавши голови хустками, зайняли місця обабіч возика, човгаючи ногами та здіймаючи неймовірні хмари пилюки. Лама з Кімом ішли трохи осторонь. Кім жував паличку цукрового очерету і не поступався шляхом нікому, нижчому за статусом від жерця. Вони чули, як стара тріскотить, неначе рисова віялка. Вона звеліла охороні переказувати їй, що відбувається на дорозі. І щойно вони віддалилися від парао, як вона відкинула запону і виглядала, на третину прикривши серпанком обличчя. Люди не дивилися їй прямо у вічі, коли вона зверталася до них, і таким чином правила пристойності були більш-менш дотримані.
Становий пристав[73] — чорнявий жовтолиций англієць у бездоганному мундирі — протрюхикав повз них на втомленому коні та, зауваживши зі свити, хто то їде, вирішив піддражнити її:
— О матінко, — вигукнув він — хіба ж у зенанах [жіноча половина дому в Індії] так робиться? А що, як англієць приїде і вгледить, що ти не маєш носа?
— Що? — верескнула вона у відповідь. — Твоя мати не має носа? То чого ж ти про це кажеш на людях?
Це була гарна відказка. Англієць підняв руку жестом людини, яка пропустила влучний випад. Стара засміялася і кивнула.
— Хіба цим обличчям звабиш чесноту на манівці? — вона геть відслонила серпанок і втупилася у нього.
Лице не було прекрасним, але англієць підібрав поводи і назвав її Райським Місяцем, Спокусницею Цноти і ще кількома фантастичними найменнями, від яких вона зігнулася навпіл від сміху.
— Ото ще наткат [шибеник], — сказала вона. — Усі поліцейські чини — наткати, але поліс-вали[74] — щонайгірші. Гай, сину мій, десь же ти того навчився, то ти не з Білайту [Європи]. Хто тебе вигодував?
— Одна пагарін — горянка з Далгаузи, моя матінко. Тримайте свою красу затіненою, о Дарувальнице Насолоди, — і він поїхав далі.