В Україні, починаючи з перших місяців після опублікування «наказу», його достовірність неодноразово й аргументовано спростовувалася. Однак свідомо чи несвідомо на нього посилаються у різних публікаціях.
Тому варто пояснити деякі деталі.
Рішення про депортацію, як правило, приймалися на рівні Державного комітету оборони СРСР і оформлювалися Указом Президії Верховної Ради СРСР, постановою Ради Народних Комісарів СРСР чи ДКО СРСР. Або наказ обов’язково мав посилатися на постанову ДКО. У нашому «наказі» цього дотримано не було.
Оформлення означеного «наказу» не відповідає вимогам до оформлення таких документів. Наказ начебто підписаний двома керівниками наркоматів, а в тексті звучить в однині — «наказую» (мало б бути «наказуємо»?). Посаду Жукова вказано як заступник наркома оборони, тоді як насправді він був першим заступником наркома оборони.
Щодо інших нюансів стилістики слід зазначити, що в радянських документах дивізії військ НКВД ніколи не називалися «каральними». В документі вказані 12-а і 25-а дивізії НКВД. 12-а стрілецька дивізія не входила до складу НКВД і дислокувалася на Далекому Сході. 25-а дивізія була у складі НКВД, але призначалася для охорони залізничних об’єктів.
І головне. Під німецькою та румунською окупацією, за приблизними підрахунками, на території України перебувало щонайменше 20 мільйонів осіб. Чи можливо було здійснити виселення раптово — як зазначено в «наказі» — такої кількості людей силами двох дивізій?
За доповіддю Берії Сталіну з квітня до червня 1944 року з Криму депортували у східні райони СРСР кримських татар, болгарів, греків, вірмен та осіб іноземного підданства — загалом понад 225 тисяч осіб. У тих операціях брали участь 23 тисячі бійців і офіцерів військ НКВД, тобто співвідношення становило на десятьох депортованих — один боєць НКВД.
Отже, для того, щоб «виселити Україну», необхідно було залучити не менше 2 мільйонів військовослужбовців НКВД.
Задіяти таку кількість особового складу і провести депортацію стількох людей в стислі терміни та ще й
Терміни початку операції («виселення почати після того, як буде зібрано урожай і здано державі для потреб Червоної армії») визначені геть не конкретно, що для наказу неприпустимо, оскільки функція наказу — координація і синхронізація дій великої кількості людей.
Серед головних аргументів тих, хто вірить у дійсність наказу, — свідчення колишнього керівника НКВД УРСР генерала Василя Рясного, зафіксовані російським поетом, письменником і публіцистом, а за переконаннями і політичними поглядами — палким прихильником сталінізму Феліксом Чуєвим у книзі «Солдати імперії: Бесіди. Спогади. Документи». Проте свідчення, ретрансльовані Чуєвим, не викликають довіри, як і наведений у книзі текст наказу, передрукований з публікації Марочкіна (з деякими змінами).
Якщо вірити Чуєву, то Рясний начебто визнавав наявність наказу про виселення всіх українців, при цьому вказував, що «мені цей наказ привіз із Москви один із заступників наркома внутрішніх справ». Хто саме привіз, Рясний не вказує. Але найбільш важливою є його теза про те, що «за активну діяльність проти Червоної армії з боку оунівців, виступів “боївок”, за вороже ставлення до російськогонароду товариш Сталін наказав виселити усіх українців до відомої матері, а конкретніше — до Сибіру». Мова йде про наказ Сталіна (про те, що наказ був підписаний Берією та Жуковим, Рясний зовсім не згадує). Нижче уточнюється: «його було виконано частково».
І далі процитуємо Рясного у викладі Чуєва:
Чи були у радянського керівництва наміри виселити українців, у жодних інших документах не зафіксовано. Проте факти і документи підтверджують, що сотні тисяч українців, яких звинувачували, наприклад, у причетності до визвольного опору у 1944 році і потім — до самої смерті Сталіна — депортували у табори та заслання.
Незаперечний факт, що репресії проти українців, які жили в умовах німецької окупації, чинили тривалий час після війни. Це були не тільки депортації чи ув’язнення, дуже часто вони мали дещо інший, на перший погляд — м’якший характер: обмеження в праві доступу до вищої освіти та певних посад. Але це означало мільйони загублених мрій, кар’єр, зрештою — життів. Тривалий час комуністичний режим трактував тих, хто пережив окупацію, людьми «другого сорту».
Міф 41. Українці — кати Варшавського повстання
Отже, література, що має стосунок до Варшавського повстання, переповнена свідченнями, інформацією та документами, які звинувачують у тому злочині також і українців, котрі воювали тоді разом із німцями. Саме через винятково рафіноване варварство та людиновбивство. <…> Насправді немає, мабуть, жодної публікації про Варшавське повстання, де б не було мови про українське варварство під час повстання.
Суть міфу
ebooksa