Мов у відповідь на його слова сухо клацнув постріл. Потім ще один. І ще. Каюта заважала нам побачити те, що відбувається на кормі, а повзти до керма у вузькому проміжку між каютою та бортом було самогубством.
- Том! - відчайдушно крикнула Інга.
- Ол райт!
Ми навіть не звернули увагу на чергову хвилю. Вчепившись в палубу, в снасті, що бовтаються, один в одного, ми істерично реготали.
- Ну і хлопець! — приголомшено повторював Тимур.
- Ну, і ми! — ображено поправив я.
Добре, що ми так і не залізли до каюти. Години за дві після початку шторму її знесло.
Спочатку з хрускотом підламалися дерев"яні стіни. Каюта хитнулася, скрипнула і розвалилася. Уламок дошки подряпав мені до крові плече.
Як і раніше, вирувала буря. Моторошна, нереальна буря Сорока Островів, подібна до кошмарних фантазій Айвазовського. Щохвилини спалахували блискавки. Навколо шлюпки виростали увінчані пінними гребенями хвилі. Здавалося, що ще секунду-другу, і одна з водяних гір обрушиться на нас. Але час минав, а зі шлюпкою нічого не відбувалося. «Зухвалий» здавався заговореним… Як корабель Божевільного Капітана.
Згадавши Капітана, я мимоволі озирнувся на всі боки. Погода для нього була найкраща… Але ми поки що залишалися на самоті.
Вітер і течія несли нас по колу, по гігантській петлі, що охоплює всі Острови. Я зрозумів це не відразу, а лише помітивши, що темні тіні островів з замками, що виростають із них, миготять лише по правому борту — ліворуч море було пустельним. Ми минули вже кілька островів і ось-ось мали пройти повз четвертий. Поверх купи дощок, що були недавно каютою, я подивився на Тома. Наш капітан явно перестав керувати своїм кораблем. Том залишався на кормі тільки тому, що пробиратися до нас було надто ризиковано. Важіль керма він випустив, і той бовтався в нього за спиною, не помітно впливаючи на рух «Зухвалого». Спіймавши мій погляд, Том похитав головою. Пристати до берега ми не могли. Але й не тонули!
Наше героїчне плавання в шторм поступово набувало відтінку фарсу, пародії. Навколо лютувала страшна буря. Ураган гнав по небу кудлаті згустки хмар. Щупальці блискавок, що світяться, ривками тяглися до вируючої води. Одна за одною прокочувалися такі величезні хвилі, що було незрозуміло, яким дивом ще не змиті всі замки разом із їхніми мешканцями. А з нами нічого не відбувалося.
Звичайно, ми вимокли від хвиль та дощових струменів. Під палубним настилом хлюпала вода, що просочилася в щілини. Розвалилася каюта, зрештою! Але якщо я хоч трохи розумів у мореплаванні, то шторм, у який ми потрапили, був найсильніший, із тих, у які тонуть і великі сучасні кораблі. Ми ж продовжували пливти. Буря виявилася набагато страшнішою на вигляд, ніж насправді. Вона нагадувала індійський фільм, де противники півгодини мутують один одного всім, що попадеться під руку, а потім розходяться зі злегка розпатланими зачісками. Театральщина якась…
- Діма!
Я повернувся до Інги. Вона мовчки дивилася на мене. Зплутане мокре волосся закривало її обличчя.
- Що?
- Дай руку!
Вона міцно стиснула мої пальці. І відвернулася. Секунду не міг нічого зрозуміти. Свідомість вихоплювала якісь окремі деталі: тоненькі плечі, обліплені потемнілою від води футболкою; штормування, скручене джгутом і зав"язане вузлом на животі, що притискає Інгу до залишків каюти; зігнуті в колінах ноги, що впираються у вбитий у палубу меч… Потім до мене дійшло.
— Інго, не бійся… — відчуваючи, як від болю та ніжності перехоплює голос, сказав я. - Не бійся…
Інга повернулася до мене і уткнулася обличчям у плече. Долоня її стиснулася ще сильніше.