— А мені однаково. Краще бути його дружиною й не мати успіху, аніж мати успіх і жити з кимсь іншим.
— Ти ще дівчина?
Джулія знову захихотіла.
— Це, звичайно, не твоє діло, але я відповім. Так, дівчина.
— Я так і гадав. Тоді, якщо ти, звичайно, не надаєш цьому якогось особливого значення, чому б тобі не прогулятися з ним до Парижа, на тиждень-два, коли ми закриємо сезон? До Америки він раніше серпня все одно не поїде. А за цей час ти, можливо, прозрієш.
— О ні, він не погодиться. Він не такий. Розумієш, він джентльмен.
— Навіть представники вищих класів продовжують свій рід.
— Ти цього не розумієш, — сказала Джулія гордо.
— Ладен закластися — ти також.
Джулія навіть не відповіла. Вона справді почувала себе дуже нещасною.
— Я не можу жити без нього, чуєш? Що я робитиму, коли його не буде?
— Залишайся у мене. Я відновлю з тобою контракт ще на рік. У мене є спеціально для тебе кілька нових ролей,, і, крім того, я знайшов тобі чудового партнера. Ти навіть уявити собі не можеш, наскільки легше тобі буде грати з актором, який справді на щось здатний. І я тобі покладу дванадцять фунтів на тиждень.
Джулія підійшла до нього й допитливо зазирнула йому в очі.
— Скажи правду, — ти влаштував усе це, щоб іще на рік затримати мене у себе? Ти розбив моє серце й зруйнував усе моє життя тільки для того, щоб удержати мене в своєму паскудному театрі?
— Ні, присягаюсь тобі! Я люблю й ціную тебе. І протягом останніх двох років наші справи були кращі, ніж будь-коли. Але, чорт забирай, я б не міг повестися з тобою так підло.
— Ти брехун, мерзенний брехун.
— Присягаюсь, я кажу тобі правду.
— Тоді доведи це! — люто вигукнула вона.
— Ну як же я можу це довести? Хіба ж не знаєш, що я порядна людина?
— Поклади мені п’ятнадцять фунтів на тиждень, і я тобі повірю.