— Одночасно дві держави? Що ж він такого накоїв? — здивувалась Пауліна.
— Не знаю. Але хочу це якнайшвидше з’ясувати. І вчинити зрештою так, як буде найкраще.
Фрау Шобер дістала з кишені халата елеґантний портсигар, на якому були вигравіювані руїни Колізею. Цю річ вона придбала під час їхньої сімейної подорожі до Італії ще в довоєнні, значно кращі й заможніші часи, а тому дуже нею дорожила. З портсигара жінка дістала тонку папіроску й дерев’яну різьблену люфку. Склала їх разом і піднесла до вуст. За той час в руках Шобера спалахнув сірник, і він подав їй вогонь.
— Ти завжди був ґалантним кавалером, Йоганне, — промовила фрау Шобер, видихаючи першу хмарку диму. — Це мені в тобі шалено подобалось.
Вона з ніжністю погладила його по щоці.
— А ще ти був завжди занадто відповідальним, — додала жінка за мить.
— Про що ти?
— Про те, що часом можна проявити й деяку, скажімо так, ноншалантність… Менше перейматися чужими долями.
— Я не можу, бо на мені купа обов’язків.
— Хто поклав їх на тебе?
— Австрія.
— От і вчини так, як найкраще буде для Австрії, — підсумувала фрау Шобер. — Не для Реннера, не для комісара з Ґаліції, а саме для Республіки.
Кілька хвилин вони мовчки пили чай.
— Яке щастя, що можу вільно отримувати книжки з Лондона, — сказав нарешті Шобер, згадавши про поштовий пакунок. — Тепер хочу надолужити все, що не зміг прочитати за чотири роки тієї безглуздої війни.
ІІ
Відень
30 жовтня 1920 року
Крок за кроком у порожнечу…
Холод і сирість кам’яних стін відчувається шкірою. Одяг не гріє, наче його немає зовсім. Поодинокі жарівки, які вкрай ощадно розвішані під суфітом тунелю, лише через кожні п’ятнадцять або й двадцять кроків ледве розбавляють темряву.
Чути власне дихання і звуки власних кроків. У скронях стугонить так, що голова, здається, от‑от вибухне, мов динаміт.