— Знайшов роботу? — запитала Владислава.
Петер відмахнувся.
— Мені не потрібна робота. Я граю на біржі. З цього також можна непогано прожити…
Коли за дверима стихли його кроки, Влада вперше за останні роки заплакала. Плач перейшов у голосне ридання, мовби вся гіркота й біль, які вона доти увібрала в себе, вирвалися назовні.
Жінка заспокоїлася тільки через добру годину, геть знесилівши. У той вечір Богуміла вперше глянула на неї зі співчуттям і навіть кілька днів намагалася не турбувати доньку без зайвої потреби.
До помешкання знову вселялися тимчасові пожильці, займаючи й звільняючи другу кімнату. Аж доки пів року тому в ній не опинився оберкомісар Адам Вістович.
— Ві-сто-вич, — повільно повторила Владислава, коли він приніс їй свої документи та гроші за кілька місяців уперед, як вона й вимагала. — Ви не австріяк.
— Ні, — відповів той, визираючи у вікно свого нового помешкання.
Навпроти виднівся такий самий будинок зі схожими вікнами. Внизу тягнувся вимощений сірим бруком провулок.
— Я родом із Ґаліції.
Зачувши слово «Ґаліція», Владислава стрепенулась. Вже кілька років вона ненавиділа його й жодного разу не вимовила вголос, мовби воно означало страшне прокляття. У Ґаліції досі лежить її чоловік, і Влада жодного разу не була на його могилі.
— Сніданок і вечеря за додаткову оплату, — видавила з себе пані Новак. — Прання також…
Вістович кивнув.
— Пані дуже люб’язна, — промовив він.
Голос у поліціянта був низький, але приємний. Погляд уважний і проникливий. Але найбільше господиню вразила його ввічливість і гарні манери. Досі Владиславі здавалося, що в тій проклятущій Ґаліції живуть самі кровожерні варвари або якісь хтонічні чудовиська.
Її чоловіка, зрештою, вбили не галичани, а невідомий російський солдат. «Ян Новак по-геройськи загинув під час офензиви, — написав їй
Після того, як вона пробачила далекій і незнаній Ґаліції, Владиславі мовби полегшало. Щось важке впало з її плечей, і вона змогла нарешті випрямитись.
Тепер Влада іноді усміхалась. І навіть згадала старих подруг, з якими бачилась востаннє ще, либонь, перед війною. Почала відвідувати їх у неділю, або ті навідувались до неї. Ті самі подруги з ледь прихованою заздрістю визнавали, що Владислава, попри пережите, залишилася гарною, і це її також тішило. Вона споглядала на себе в люстерко й дивувалася, чому це русяве волосся геть не посивіло, темні великі очі не вицвіли, а шкіра не вкрилася зморшками. Адже вона вдова, і їй далеко за тридцять. А це поважна обставина, і поважний вік!
Чайник закипів, і жінка, загасивши примус, налила окропу до заварника зі солом’яною плетеною ручкою. Справжня металева десь загубилася, і Владиславі спало на думку виготовити іншу власноруч. Витвір вдався цілком добре. Нова ручка була, можливо, не надто зручною, зате вигляд мала кращий, ніж попередня.
Потім наготувала дві чисті чашки й, трохи подумавши, витягнула з буфета напівпорожню пляшку шнапсу і два келишки.
ebooksa