Царівна (збірник)

– Вуєчку, – обізвалася по якійсь хвилині, – в мене настало «полуднє». Воно настане і для нашого народу, не правда ж? Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня, а удари ворогів чи недолі зносять з усміхом на устах. В їх руках спочиває будучність народу, а їх самих жде безсмертність. Це гарна і горда нагорода.

А відтак напружила зір і дивилася нерухомо в одну частину саду, звідки давалося чути від часу до часу зітхання арфи еольської. Відти йшов хтось хутко до них, якийсь мужчина. Вуйко не впізнав його, але зате були в неї ліпші очі.

– Марко! – кликнула вона півголосом і кинулася, як стріла, по сходах до нього – ні, не як стріла, але як рожа, кинена кимсь йому назустріч. Обоє обнялися.

– Це я тому так устроїв, щоб ти радувалася, – сказав він.

– Умієш любити, – прошептала.

– Як годиться мужеві царівни, – відповів, усміхаючись, і поцілував нахилені до нього уста.

(Чернівці, 1895)

Земля

Повість

Своему батькові

Юліанові Я. Кобилянському

посвячує авторка

Частина перша

«Es liegt um uns herum gar

mancher Abgrund, den das

Schicksal grub, doch hier in

unserem Herzen ist der tiefste».[118]

I

Дві години від ріки Серета на Буковині лежить село Д. Його рівні поля пригадували б степ, якби не те, що місцями вони западають, мов знеохочені своїм положенням, творячи плиткі невеликі кітли, і якби не той великий ліс, що тягнеться по західній стороні села і творить зелений мур поперек широкої площини, щоб обмежити її розмах.

Пишний, майже безмежний великан неначе у вандрівці задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опікуна, попіднімалися сільські хати. Тут… і там… і там – розкинулося село.