А її «полуднє»?
Було, може, тоді, коли понсові і жовті рожі були такі гарні, а вона в сонячнім сяйві мріяла про красу і велич і про «вищих» людей; коли її серце було переповнене світлом і надією на якусь будучність, як та окружаюча її тоді миготяча зелень города і вічна зелень буковинських гір?
Ах, чому не була її праця такою, якою вона собі бажала з цілої душі!
І так спіла, доспівала в ній думка «відійти». Вона думає, передумує. Заглядає в будучність і в минувшість. Бореться з любов"ю до «нього» і до життя, а заразом і з тим, що підшептує їй від часу до часу напружити ще раз свої сили і йти далі тою самою дорогою, якою йшла досі. А відтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, вертає назад до одного і того самого висновку. Найбільше спасаюче, найбільше вдовольняюче і те, що додає та піддержує її послідню силу і вдоволення, є це, що вона відійде впору.
Тепер чи пізніше?
Вона усміхається перельотним усміхом.
Іде лиш о години. Вона хотіла би відійти саме перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем у цвіти, коли б тепер які були. В безчисленні різнобарвні, солодко пахучі, майже упоюючі цвіти, як рожі, лелії, боз, айстри і багато-багато інших. До її слуху міг би долітати бренькіт бджіл. Але не тонесенький, журливий, що накликає на силу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькіт роя бджіл, бренькіт, що нагадує ясні весняні дні і теплий, цвітами садовини переповнений воздух. А відтак – вже по всім нехай би зійшло сонце велично, пророче і нехай би цілою своєю пишнотою і всім багатством свого блиску – поцілувало її…
Рано зійшло сонце велично, пророче і цілою пишнотою, цілим багатством свого блиску цілувало її. Але не мертву. Вона стояла, як учора, рано, закинувши сплетені руки поза голову, обгорнена чудовим волоссям своїм, що сягало аж до землі, і дивилася широко отвореними очима кудись у далечину.
Її бліде, перемучене лице свідчило о важкій перебутій борбі внутрішній, але блиск її очей говорив об побіді. Стягнувши гордо брови, думала вже зі спокійним пересвідченням.
«Буду жити, – думала вже сотний раз, – і йти тою самою дорогою, що досі. Це неможливо, щоб я не побідила або щоб надо мною панувало що інше, як сама краса життя». І, усміхнувшись перший раз по тім важкім німім бою якимсь розкішним усміхом, прошептала:
– Я ж царівна!..
XIX
Вуйко Наталки, професор Іванович, вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цілий місяць у своєї сестріниці і її мужа, лікаря Марко, і оповідає своїй жінці, що в них бачив.
– І чого ти так кричиш, Мілечку, розповідаючи мені те все, мовби я була глуха? – перебила вона йому оповідання. – За той місяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослаблені до крайності. Будь ласкав, говори тихше або не повторюй мені одного і того самого по кілька разів!
Він видивився на неї заклопотаний. Досі вона ніколи не жалілася на нерви, ба навіть казала, що нервових слабостей зовсім нема, що це лиш вигадки лінивих женщин.
– Чи я говорив так голосно, Павлинко?
– Авжеж! Просто кричиш, що вони «живуть собі прегарно»! Мені досить чути це раз!
– Так, гм, так! Але ж бо вони справді живуть гарно!
– Ну, і що з того?
ebooksa