– Але ж бо ви не знаєте, який він не раз несміливий.
– Я не знаю, але дайте спокій.
І вона дала спокій, він не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення…
Я дивлюся кожним разом за ним, коли переходить попри наш дім. А йде він звичайно між п"ятою й шостою вечором. Недавно казала тітка відчинити одно фронтове вікно; я відчиняю, а він наче з землі виріс – надійшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але він поздоровив мене. Мені здалося, що, здоровлячи, спаленів. Впрочім, справді не знаю. Мені самій зробилося гаряче, мов полум"ям обдало лице, і я сама змішалась. Тепер відступаю вже від вікна, коли бачу, що він іде. Він не сміє мене видіти. Не сміє!
Оногди, вже по тім поздоровленню, замітила я, як він, переходячи попри наш дім, повернув ледве-ледве замітно голову легесенько саме до того вікна, де я тоді стояла.
Пощо він мене здоровив? Адже ми собі незнайомі, а то й зовсім незнайомі…
Одна наша знайома, вдовиця по якімсь судді, оповідала тітці, що Орядин – дитя «любові» якоїсь своячки надлісничого, доньки українського православного священика, й якогось музиканта.
– Але не думайте, дорога пані професорова, – оповідала вона, – що він був з тих славних угорських циганів-музикантів, межи котрими стрічається не раз справжніх князів щодо багатства! О ні! Він був український циган і походив з Глиниці. Це сільце на Буковині вам звісне, там більше циганів, як мужиків. Українських циганів, пані професорова, на те кладіть увагу! Граючи, видобувся він на капельмейстра глиницької банди[14], а що був добрим українцем, то її батько, священик, приймав його з патріотизму частіше в себе і з часом, дорога пані, з часом… – Тут вона урвала, закінчивши оповідання злобним, придавленим сміхом…
Не знаю, з якої причини прокинулося в моїм серці чувство ненависті супроти оповідаючої вдовиці. її вважали всі знайомі доброю жінкою. Вона, може, й була справді доброю, та я почула нараз ненависть до неї. її спосіб оповідання викликав в мені жаль до неї, чого я їй ніколи не забуду.
– В цигані! Поміркуйте лише собі, дорога пані професорова, в простім якімсь музиканті! Таже я би… Матінко Божа!.. І то, бачите, – говорила вона дальше, – донька чесних людей, донька священика! О неї мав старатися[15] якийсь заможний купець, але вона про нього й чути не хотіла. Вкінці був
– А чиє ж він ім"я має? – спитала тітка цікаво.
– Таже бачите: ім"я батечка свого гідного.
– Отже, мусили-таки побратися?
– А бог їх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справді побралися й що вона його опісля просила покинути її, а сама взяла та й отруїлася сірниками. Це, бачите, я тому так думаю, що він зараз по її смерті кудись забрався. Без причини був би не забирався.
– Та куди забрався? – спитала тітка.
– Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що він зібрав собі нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.
– І не вернувся вже?
– Не вернувся до нинішньої днини.
– А дитина?
– Дитина росла коло діда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездітний мужик —
ebooksa