– Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?
– Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися – страх! Я його за те, що «пік» за греку[22], а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам, подобається? – І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.
– Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.
Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
– Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того, консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?
– Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.
– Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та павутинка…
– Вона має бути далеко молодша від нього, – споминав вуйко.
– Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?
– Ні, а потім… мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!
– Він зве вас Лореляй, – закинув Орядин.
– І не мав що ліпшого придумати! – відповіла я мимоволі сердито. – От… німець!
Він усміхнувся.
– Не говорити б нам ліпше о чім іншім? – спитала я.
– I я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.
Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, замовкли.
Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.
– От що тепер сказав би я до хвилини… – обізвався він.
– Що? – я глянула на нього спокійно, вижидаюче.
– Сказав би: тривай іще, ти така гарна!