– Яка ти! – сміялася на силу[19]. – Мабуть, нинішній комплімент Лордена, що подобаєш з твоїм волоссям на Лореляй, сподобався тобі так, що ти хотіла би його ще раз почути? А от дивись, там вже іде Зоня. – І справді почувся десь Зонин голос біля нас.
– Я би лише рада знати, – гомоніла вона, – чому ти нас покинув!
– Невже ти за моїм товариством скучала? – чути було відповідь трохи іронічну.
– Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталією Верковичівною. От що! З нами ти й так нудишся.
І в тій-таки хвилі станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всі троє так скоро, як би в землю запалися.
Ми осталися самі.
Я була змішана й не знала, що промовити. До того здавалося мені, що тітка, котра недалеко сиділа, підслухує кожне моє слівце, слідить за кожним моїм рухом і загомонить кожної хвилі по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цій хвилі розлягся вимушений сміх її, а з ним злилося і вуйкове добродушне, широке «ге-ге-ге!» Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й мені не було чого боятися.
– Не погуляти б і нам трохи по саду? – спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.
– Добре! Ходім!
І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесідуючи. Переходячи попри наших, задержався він на хвильку, бо панна Марія хотіла йому щось сказати.
– Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я її ніде не бачу. Як забралися всі троє, так і пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своїй легкій одежі.
– Лишіть їх, панно Маріє! – перебила тітка скоро. – Лишіть їх! Не знаєте? Молодіж чується свобіднішою, коли не бачить надзорців над собою! Нехай бавляться! Лишіть їх, пане Орядин!
Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрі закрався на силу усміх. Мені говорила тітка неустанно, що оставатися дівчатам без старших в товаристві молодих мужчин – то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…
– Еге! пане Studiosus![20] – почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. – Це справді ви, Орядин?
– А я, я! – відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.
– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам"я[21]?
– Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! – вмішалась тітка. – Вже цілком перехрестили нашу Наталочку… ха-ха-ха!
– Еге, гм, еге! – воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.
Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.
– Їй-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене, – і не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?