– Аж тепер, Саво? Чому так пізно? – спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під рамен.
– Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! – звинявся він, обіймаючи її за шию. – Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?.. – Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби.
Відтак розвинула з листків сир, з"їла жадібно одну грудку, потім занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час він усів на призьбі й виймив із-за ременя тютюн. Вона сіла близько нього й обвела рукою його шию.
– Знаєш, – почала, – я думаю, що стариня буде сьогодні там ночувати. Дивися, як пізно! Коли досі не вернули, то, певно, вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, і будемо говорити. Таж ї так тримають тебе там цілу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогодні робив цілу днину?
– Косив. Цілу днину був запряжений.
– А що той робив?
– Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.
– Коби вже раз забрався, – закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць. – Він так, якби наш «нечистий», Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.
– Ай, нещастя! – глумився хлопець. – Хотів би я знати, що він мені може зробити!
– Він бунтує старих проти тебе.
– І..?
– Ти дурний, Саво.
– Чому дурний?
– Ти не видиш, як він підлещується старим… як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати[207]? Я тобі кажу, за ним повандрує все з хати до міста. Всї гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая[208], так воно буде. Будеш видіти, що так буде.
– Так що ж мені діяти?
– Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!
Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п"ятьма пальцями в голову.
– Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!
– То… так… не йде… не можна!.. – відпер він здержливо. – Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато: «Хто не любить землі, той її не потребує мати!» Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.
Її очі горіли, як перше.
ebooksa