– Але ти любиш землю, Саво! – сказала і притулилася близько до нього.
– Ей, що там «любиш»! – відповів він роздразнено. – Що значить чоловік без землі?
«Те, що мій батько…» – хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.
– Ти будеш мати землю, Саво! – сказала. – Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! – додала з неописаною погордою. – Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?
– Авжеж! – відповів Сава. – Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту… тоту… – й обоє пирснули нараз сміхом.
– А ти?
Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.
– Ти, певно, перепудився…
Він розсміявся вимушено.
– Перепудився?
«Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій», і почала кричати.
Рахіра сховзлася, мов кітка[209], перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.
– А ти, Саво? – спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.
І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! – казав я. – Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік». – «Не дочекаєш ти того, ти проклятий! – пищала вона. – Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!» – та й з тим луснула мене в лице… Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой, – вирвалося нараз із його уст нетерпливо, – як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги… – і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.
– А що каже вуйко Івон?
Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.
– Ну?..
– Ет, каже!
– Та що?