Не могла докінчити. Плач знов прокинувся в горлі.
– Я прийду, мамо, певно прийду: може, на Різдво…
– Ой, прийди! – І махнула рукою.
– Пришліть пшениці і приходіть!
– А видиш? – зойкнула вона і розплакалася гірким, розпучливим плачем. Івоніка квапився. Мусили йти до сусіднього села піхотою і тільки звідти мали сідати на залізницю.
Відтак вийшли всі троє з бурдея.
Ніжний, ледве замітний дощ росив униз, і маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стерні, і великі громади кавок[212] кружляли у воздусі, випочиваючи від часу до часу на гіллі дерев малого ліска, приналежного до бурдея, або і на самім бурдею.
Михайло оглянувся ще раз. Його око огорнуло ще раз цілу просторінь, що розкинулася перед його зором, і прощався несвідомо з нею. Так часто обробляв її плугом, знав так докладно, де була плодовита й товста, а де вогка й болотиста. Там пишалася рік-річно перед ним у покірній гордості пшениця, а там ріс овес, а тут, недалеко бурдея, простягалося майже щороку біле море цвітів гречки, а тут, направо, зеленіла конюшина, а там, далі, шелестіла тайком кукурудза, і все так тягнулося всюди на відміну, і лише що сей кусень поля належав сьому, а той тому.
– Бувайте здорові, мамцю, бувайте здорові! – звернувся ще раз до матері. – Він зняв капелюх із голови й поцілував її востаннє в руку.
Пішов…
Мряка уклалася між них.
Мати стояла ще довго коло бурдея і дивилася за чимсь. Не рухалася. Одягнена майже вся біло, здавалося, перемінялася в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою…
– В сирітство ідеш… – шептали її уста, – в сирітство… а нас лишаєш старими сиротами…
Повторяла се майже несвідомо. Її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її…
Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.
Відтак спинився його зір на «сусідньому» ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.
Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього…
Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга… був би ревнув уголос…
Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний…
Івоніка оглянувся.
ebooksa