Я просидів дома два дні. Як повернув, був уже враз із дниною третього дня тут і увійшов до пана в хату; він скочив до мене червоний, як буряк.
«Де ти був?» – ревнув до мене.
Мене обняло холодом.
«Мельдую покірно, пане лейтнант, я був на урльопі[227] дома!»
Він гримнув мене в лице.
«Ти, проклята собако, ти тепер приходиш? – верещав. – Я тобі лиш на одну днину урльоп дав! Знаєш ти то?» – сопів із гніву.
«Прошу пана лейтнанта: мені казали при компанії[228], що я маю два дні…»
Тарах – другий раз. А по тому:
«Мені все одно: чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав порядок…»
Що я мав казати?
При війську не вільно відповідати. Ані писнути… ані рота не вільно створити, ще гірше потім. Він ще багато говорив, а потім: «Марш!»
Я пішов.
Тоді було мені так, якби мене гадина в серце вкусила. А дома я ані пив, ані гуляв, ані калачів не їв. Я застав там таку нужду та такий смуток, що мені здавалося, що ходжу по коліна в сльозах. Бідні сестри вилетіли проти мене, як мокрі птахи, а бідний темний батько плакав гірко…
«Дотепер бодай вона тебе виділа, – говорив, – а тепер навіть вона тебе не вилить! Дивиться у віко деревища, а я в темну ніч…»
І на все те мав я лиш два дні, та й за ті…»
Він урвав і не міг із жалю говорити.
– Та й тому кажу я, тату… – тягнув дальше хлопець і також не докінчив.
– Візьміть мене з собою звідси, тату! – вирвалося знов, як переділе, болісно з грудей хлопця. – Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робіть що хочете, нехай мене пустять!
Старий дивився на сина.
– Ти, синку, тут так змудрів, що й татові перестав вірити! – сказав за малу хвилину із уданим супокоєм.
ebooksa