– А худоба, тату? – питав дальше хлопець. – Мені снилася недавно наша худоба! Я десь ніби стояв коло нашої керниці й оглядав себе. Ви стояли коло мене, тату, а нараз зарикала вона так сумно й так страшно, що я кинувся до неї. Коли увійшов я до стайні, дивлюсь, а вона так коротко до жолоба прив"язана, що не могла лягти на землю, ніби кликала мене риканням. Тату, – докинув, упоминаючи, – уважайте, аби Сава не прив"язував на ніч волів закоротко. Я зловив його раз на тім. Се було тоді, як ми вернулися пізно вночі з ярмарку на Петра. Він прив"язав їх тому так коротко, аби не лягали спати на землю, не мастилися, аби він не мав відтак роботи коло них. Бідна худобина оглядалася, як скалічений чоловік. Я був тоді такий лютий на нього, що мало не вдарив його. Оноді, кажу, приснилося мені отаке.
– Ти думав, сину, про те, та й воно стало тобі в думці! – успокоював батько. – Я все увечір ходжу до стайні та заглядаю всюди; не спускаюся ні в чім на нього. Доки мене земля носить та доки дивлюся своїми очима та й доки я не каліка, не забуваю і про зерня коло хати.
Відтак розказав синові, що пан хоче перенестися до міста. По лиці хлопця перебігла легка полумінь. Перед його душею станула Анна такою, якою бачив її останній раз коло брами. Висока й тиха, з опущеними руками й вигребущим поглядом.
«Що тепер?» – крикнуло в ньому щось розпучливо.
– Коли? – спитав зі здержаним віддихом.
– Се ще не знати напевно! – відповів старий. – Але як я був оноді у пана й прийшла бесіда на то, що вони переселяться до міста; так пані жалувалася, що їй буде тяжко зразу з чужою наймичкою, та питалася, чи я не знаю якої доброї дівчини, щоб її взяла із собою. Отже, певно, може, за місяць-два переселяться. Я якось не смію допитуватися.
Михайло мовчав.
Се було перший раз і було так чудно, що батько заговорив про його дорогу дівчину перед ним. Та коби він усе знав, що там тепер скоїться, коби він усе знав! Але з тою відомістю пристала до нього нараз велика, бліда жура.
Що станеться з Анною? Вона піде додому, й там розпічнеться для неї пекло. Мама і брат будуть над нею збиткуватися, і їй нічого не лишиться, як наново поступити до якої служби або – перед чим його серце тремтіло – вийти за маминого сусіда.
Якби її пустили сюди з панею, як би то все для нього змінилося! При тій думці в його душі неначе роз"яснилося. Почув відразу, що життя тут не було б для нього таке тяжке, якби вона перебувала тут. Десь колись побачив би її, розмовився б з нею, все, все було б інакше, але так він сидів ніби зі зв"язаними руками, і хіба довідався б, що там коїлося…
Опустив смутно голову, а по якійсь хвилині зложив і зв"язав назад у клуночок усе, що мама вислала і що його зразу так утішило й з чого ледве що покушав. Отже, нещастя таки не приходило само. Се казав тато недавно і сказав правду. Він був тут на літа прикований, а вона не зможе утриматися там супроти всякого лиха й гризоти, що їй тепер грозить. Його будучність розривалася неначе перед його очима…
Він спер голову на руку і глядів, немов безтямки, вперед себе. А що не вмів лицемірити і причаюватися, так завважив Івоніка відразу його смуток.
Його серце стиснулося з жалю. Він згадав знов про втечу.
– Михайле, синку, чому ти не їси?
– Я вже ситий! – відповів він.
Настала хвилина, під час якої погляд молодого затемнився.
Коли стрітився з поглядом батька, здавалося, що та сама сльоза появилася і в очах у батька…
– Михайле! – вирвалося нараз з невимовним горем із уст батька. – Скажи, чому тобі так тяжко?
– Мені так тяжко! – відповів сей. – Мені так тяжко… і я виджу, що я покинув хату в недобрій годині. Недурно перелетів мені чорний ворон дорогу. Тут має бути або моя смерть, або я не витримаю!
Настала тяжка хвиля мовчання. Чуття розігралися грізно й замкнули уста. Відтак почувся тихий, ніби ослаблений голос:
ebooksa