Син витріщився на нього.
– Аякже! Я виджу!
Відтак відітхнув глибоко. Він усе віддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, і піднявся із землі. Він зробив се раптом і ненадійно.[229]
Син злякався.
– Тату!
– Я йду вже, синку!
– Та як же? Сидіть іще!
– Чого? Що я тобі такого? Ади, не віриш татові! Я тебе не можу з сього вирятувати! Я прийшов лиш, аби тебе побачити, та й аби ти тата побачив! Дома ждуть на мене!
Він говорив із морозячою повагою й рішучістю.
– А я думав про вас день і ніч! Зривав собі очі за вами! Не раз був би мури головою розвалив та й пішов до вас. Плачучи, гриз кулаки свої, аби жаль переходив, та я лиха не накоїв, а ви…
– Мовчи!
Він не сказав сього голосно, одначе сказав так, що син злякався і вмовк.
Не говорив більше ані слова. Відчув відразу, що розсердив батька, а не мав ані слів, ані відваги направити сього. Довкола нього й на нім тяжіло щось, а до того нараз пробудився в нім голос:
«Тато сидів, мов собака, на землі, а ти…»
«Собака, собака!» – скричало голосно в нім, як голос лейтнанта, про якого щойно оповідав. «Мені все одно, чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох…»
Кілька вояків увійшло й закликало голосно, що компанія вимарширує зараз на егзецирку[230] за місто, та хто ще там не готовий? Капітан їде вже верхом, та й лейтнант уже є.
Один вояк приступив до Івоніки й сказав:
– Ідіть додому, бадіко! – і, віддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: – Не грайся!
Михайло зірвався, а старий зібрав сполохано свої мізерні речі в мішок.
– Ви вже йдете, тату, вже йдете? – сказав хлопець жалісно. – Коли прийдете знов? Приходіть, інакше я страчуся!
ebooksa