Пані писарка показала преважне, побожне лице і сказала урочисто:
– Як Бог дасть, так і буде! Може, ти аж на другий рік віддасися; сон не значить нічого, хоч би тобі не знати що снилося…
– А я б таки хотіла знати, що з сього має бути! – настоювала Домніка на своїм, дивлячися поважно допитливим поглядом писарці в лице. – Що з сього має бути?
На те відповіла писарка:
– Треба ще раз на Благовіщення постити, тоді вже напевно довідаєшся, що тебе чекає!
На таку відповідь поцілувала потішена Домніка писарку в руку і пішла…
Дві неділі пізніше почувся увечір в челядинській двірській кухні здавлений плач, а радше рев, що стихав, то змагався. Саме в ту пору вступила Марійка до кухні. Шукала Домніку. Мала дві красні курки на продаж і, не хотячи везтися з ними другого дня на торг, прийшла поспитатися, чи не закупить їх пані.
Зачувши в сінях перед кухонними дверима всередині плач, спинилася. Що там зайшло? Били кого? Хтось плакав, неначеб йому серце розривалося… Здавалося, одна-однісінька особа була там. Вона потиснула за клямку й увійшла досередини. Кухня була слабо освічена. Під стіною, на довгій лавці, що сягала від печі до дверей, лежав на животі на цілу свою довготу Ілія і, підклавши під лице руки, плакав гірко.
При вході підняв трохи голову вгору і глянув на неї. Побачивши, що се чужа, заграбав лице наново у рамена і, зітхнувши тяжко, замовк.
– Добрий вечір, Ілійко! – промовила Марійка в добрім, несміливім тоні, спинившися посеред пекарні. – Чи нема тут Домніки?
– Най її кольки пірвуть! – закляв хлопець, не підводячи обличчя з рук.
– Ей Боже, Ілійко, а вам що такого? – кликнула з переляком Марійка, приступаючи близько до хлопця. – Що вам Домніка винна?
– Що вона мені винна? – відповів він, підводячи голову вгору. – Вона з мене сміх пустила! Я сватав її, а вона мене відкинула! Тепер з мене всі сміються!
При тих словах упустив голову наново на руки й розревівся вголос.
Марійка мовчала хвилю, дивлячись поважно на хлопця, а відтак сіла недалеко нього на стілець і задумалася.
Ся справа зайняла її.
Ілія був сиротою. Не дуже вже молодий, хоч молодший від Домніки, і не дуже-то мудрий. У війську не служив, бо не взяли його. Мав два морги поля. Був усе в службі і наскладав трохи грошей, не був пияк і не крав, і як роздумати, то був зовсім порядний парубок.
Розуму не було в нього дуже багато, але в якого чоловіка пребагато розуму, в того не все жінці дуже добре. Сам не знає, чого від жінки вимагати. Вона любила Домніку й була б їй усього добра рада, як рідній сестрі. Відчула, що їй припала в оцій справі якась діяльність і що на цілу справу не можна було не зважати.
– Коли ви сватали Домнічку, Іліє? – спитала поважно, присуваючися ближче до хлопця, забувши зовсім справу, в якій властиво прийшла.
– Сьогодні зрання! – відповів хлопець. – Вона розсміялася мені в лице та сказала, що не наїлася дурних грибів, аби піти за мене. Прошу вас, лелічко Маріє, – додав він щиро, – що я за дурень? Якби я був дурний, то мене б ніхто не тримав на службі! Тут я вже більше як рік у службі, і не лише тут, я служив і деінше. У панотця. Там мав я весь товар під собою. Я склав собі грошей, маю гарні речі, два кожухи, два сердаки, я хочу собі хату поставити, а вона мені каже: «Іди, дурню, йди! Я ще не наїлася дурних грибів, аби за тебе піти! Посватай Григорієву Рахіру, і так його город о межу до твого поля!» Оце сказала вона мені!
ebooksa