Царівна (збірник)

22
18
20
22
24
26
28
30

Тепер забилися у найглибший куток хати, аби нікому не стояти в дорозі, а бути присутніми, і, вп"яливши смутний зір у молодого мерця, молилися побожно. Кождого неначе силоміць придержувало щось тут, на місці. В хатині, повній тяжкого сопуху, панувала тишина й ожидания, а шепіт перебігав по ній, мов судорожні рухи. Часами уставав цілковито, але лише настільки, аби в слідуючій хвилі змогтися роєм і розбити нестерпний настрій. Марія стогнала, кидаючи головою то в одну, то в другу сторону, а Івоніка, присунувшися близько до постелі вмерлого й опустивши голову в руки, врив погляд у лице любимця й не рухався. Сей лежав білий як сніг, і лице в нього було глибоко поважне. Був напівприкритий чорним сердаком.

Умер!..

Михайло його помер. Застрілено його. Рана знаходилася під лівою лопаткою. В лісі найдено його, оберненого лицем до чорної землі. Його капелюх лежав оподалік від нього, а разом із ним і сокира…

Він, певно, пішов у ліс, щоб там врубати дров, йому треба було, відай, кілля до плота, – так він міркував, як обзирав пліт, – і там напав його хтось нечайно ззаду. Він мусив ще довго жити, – міркували люди, – мусив ще раз піднестися з землі, волочитися кусень дальше, а може, і кликати помочі, бо капелюх і сокира були окремо, оподалік від нього. Отже, він мусив по нападі підійматися. Був такий страшно сильний і здоровий, що було немислимо, аби він зараз на місці помер. Він мусив ще якийсь час жити…

Великі зимні краплі поту виступили старому чоловікові на чоло. Він схилився глибоко над мертвим. Учинив се несміливо, незамітно, боязко й майже соромливо та спитав шепотом: «Ти хотів рятуватися, Михайлику, кликав порятунку! Ти ще жив!» Відтак мов ножем пірнуло йому душею: «Мене не було дома!»

Сердаком був прикритий…

Хто прикрив його сердаком? Хтось мусив його ним прикрити! Той, хто загнав йому кулю під ліву лопатку…

Він тяжко застогнав…

* * *

Пішов за кіллям у ліс, аби полагодити плотище для телят. Той ліс нещасливий! І се було чуже добро, за яким він пішов.

Он те нещасне теля потягнуло за собою таке страшне нещастя. Якби було не загибло, було би до того не прийшло… Йому й до голови не було би приходило заходити в той тяжкий ліс…

Він похитав у розпуці обома руками голову, але очі оставалися у нього сухі.

А він усе так любив сей ліс, все його тягнуло до нього, мов додому, аж доки його не затягнуло. Навік-віки не затягнуло…

Він почув, як у серці, мов у кулак, збиваються жили.

Чи він ішов сам до лісу, чи з Савою?

Він повернув раптом голову до людей і витріщився на них страшно.

Ніхто не відповів.

Він забув, що крізь його уста не перейшов ніякий звучок. Потім устав, приступив автоматично до Марії і з цілою силою, яка лиш рідко об"являлась у нього так могутньо, як в сій хвилі, вдарив її п"ястуком у плечі.

Неначе вдвоє переломлена, впала відразу на землю.

– Було дивитися, з ким він пішов! – гукнув беззвучним дрижачим голосом. – Ти була дома!

Як рій переполоханих птахів, так прокинулися всі присутні.