– Іди звідси… що голосиш, як за своїм чоловіком?! – крикнула захриплим силуваним голосом, термосячи з розпукою нещасну з цілої сили.
– Я знала… я знала, – кликала дівчині наново, вгору піднімаючи заплакане обличчя, – що щось тяжкого станеться. Мені серце віщувало. Воно мені казало, що він не буде ніколи моїм. Воно заповідало, і правду заповідало. Але… ми любилися… і він… і він… завтра хотів він вам… усе сказати. Просити, аби ви поблагословили його й бідну наймичку… Признатися до всього. Завтра, на його патрона. Ждав лише на той день. Завтра… завтра, на його патрона… Вам, бадіко… і вам, лелічко… завтра… і замовк навіки…
Тут заридала знов тяжко… припавши, як перше, лицем до його грудей.
Не було можливо відірвати її від умерлого. Вона обняла його обома руками і, коли її від нього відривали, – тягнула його за собою.
– Лишіть її… лишіть її, бадіко, і ви, леле Маріє… – вмішався Петро, вступаючись за дівчиною. – Так як він уже до вас тепер не належить, так не належить і до неї більше. Лишіть її, най плаче. Може, він потрібує її сліз. Він і так без свічки і сповіді вмер.
Марія ломила мовчки руки… а Івоніка станув як вритий… Дівчина ридала… що, здавалося, туй-туй розсадиться її грудь, а голос, як та струна, урветься назавсіди.
Довкола них змігся шепіт… І тут, і там виринали голоси, мов стрункі смутні цвіти. Докія і Петро оповіли родичам вскорі історію нещасних молодих – і як він, померший, мав надію, що святий Михайло, патрон його, допоможе йому привести родителів на свій бік, тобто щоб вони приймили бідну наймичку за невістку в свою хату… «Хотіли поклонитися вам… спершу він…» – нараз умовкли.
Дівчина піднесла знов голову й оглянулася.
Її великий, темний, ще слізьми блискучий погляд пірнув дико, вигребущо по присутніх, так як тоді погляд батька, коли шукав убивці свого сина.
Нараз відкрила Саву.
Мов львиця, скочила й кинулася, майже звірячо ревнувши, на Саву.
– Ти! – скричала. – Ти! – і заривши свої нігті в його тіло, в його руки, притиснула своє лице до його рамена і, зойкнувши з ненависті, вкусила його всіма зубами.
Він заверещав із переляку і трутив її від себе. Люди кинулися до неї і відтягнули від нього.
– Ти вбив його! – кричала вона цілком погаслим, ненавистю кипучим голосом. – Ти! Ти боявся, що не дістанеш землі, й убив його. Беріть убивцю і вбийте його, інакше я його вб"ю!! – шаліла, вказуючи за ним, що, зблідши не до пізнання, заховався зі здичілим поглядом за матір"ю і дихав тяжко, а його обличчя викривилося, мов у малої дитини, до плачу, а сам дрижав на цілім тілі, як у пропасниці.
– Ти його застрілив, а мене в сміх пустив, а дитину його осиротив, нім ще світ божий побачила. Убійнику, убійнику!..
І їй забракло нараз голосу й сили, і вона захиталася.
Хтось пірвав її диким рухом узад і заткав рукою уста.
Се був Івоніка. Мати кинулася на неї й підняла руку, щоб її вдарити, одначе, мов поражена, зупинилася.
Дівчина поглянула на неї.
–
ebooksa