– Я люблю музику, – говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.
– А в іншім ви щасливі? – спитав ніби жартом.
– На такі питання треба багато відповідати. Передовсім треба мати й дар бути щасливим.
– А в вас того дару нема?
– О, противно! – відповіла я живо. – Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?
– Це вже вдача така, – відповів він, і його очі промайнули палко по мені. – Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп"яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): – Ви знаєте, хто був мій батько?
– Знаю!
Мовчанка.
– Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам"ятаю її…
– І я свою ледве пам"ятаю, – замітила я півголосом.
– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки-то зароду зла в мені, – іронізував, – а скільки легкодушності! Ви би не повірили!
– Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!
– О, в цій хвилі зовсім ні! – відповів майже весело. – Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні – і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, наприклад, характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього ні з того не додержу віри, мов та собака! – і засміявся тихо.
– О! чому ви так говорите?
– То не говорити вам того?
– Ні!
– Коли мені хочеться вам це сказати!
– То ви справді такі?
– Справді.
– Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!
ebooksa