–
Стара мати витріщилася на нього. Мов закаменіла на місці.
–
– Ая!
Наново зайшла та зміна з нею, як тоді, на Святий вечір, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла.
Перший раз у житті забракло їй слів на виявлення своїх почувань. Її рухливі уста задубіли, заніміли. Але як тоді, так і тепер відчувала, що в неї
Щось страшного втиснулося в її серце і рвало його. Щось страшного, гіркого, неописаного. Вона збила п"ястуки, щоб ними вдарити когось у груди, але того «когось» не було.
– Ви гадаєте, що я стою о вашу землю? – спитав він сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки. – Я вашої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Молдавії! – і, сягнувши за капелюхом, вийшов із хати.
Лишилася сама мов приголомшена. З широко отвореними очима, з побілілим, як стіна, лицем пленталася безтямки, без заміру й цілі по хаті, від часу до часу перешіптуючися з кимось, а роботи не дотикалася ніякої…
XXIX
– Анна дуріє!
– Що з нею?
– Хоче вбити Саву…
– Ей Боже!!
– Жаль заступив їй розум…
Так ходило селом від уст до уст – і се була правда. Де б і не добачила вона його – на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою й силувала вдушити. Забувала про ціле своє окружения, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:
– Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб"ю! – І за кождим разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.
І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-однісінька
– Святий став! – перешіптувалися глумливо між собою люди. – Мабуть, ненадовго!
– Чому ні? Може, він уже жалує…