Царівна (збірник)

Але господиня-мати, розвідавшись, куди і пощо гуляв він на найкращім коні сім день, прибралася до нього інакше, хоч вже як його любила і при доброму настрої ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала – не дарувала.

– Пройдисвіте! – накинулася на нього, коли увійшов у хату, і не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоці.

– Пройдисвіте! – гукала по своїй скорій вдачі. – Гадаєш, час Божий на те, щоб його пустодурно на коні прогайновувати? Попам’ятаєш ти ту поїздку, – кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. – Попам’ятаєш! – Та не вспіла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така зміна, що вона здержалася.

Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неї і, стиснувши, ніби кліщами, її руку, процідив:

– Я не пройдисвіт, – говорив зі зворушення і обиди погаслим голосом, – я не пройдисвіт. Я ваш син. А коли випираєтеся того, впевняючи, що лиш вихованець, то не безчестіть. Хліб ваш дурно не їм; як знаю, відробляю. А що не роблю стільки, скільки вам захочується, то дайте мені спокій. Я собі піду від вас і не верну. На моє місце прийміть собі наймита, і буде вам ліпше. Мені не все хочеться робити, тому й не роблю. І робити не буду. Розумієте? А пам’ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з’їв, то вже і відробив. – І, луснувши з неописаною погордою і гнівом дверми, вийшов.

В його рухах і голосі було стільки приказуючого і гордого, що господиня вмовкла і побіліла.

– Тьфу! – сплюнула і хрестилася. – А се що таке? Кого я маю в хаті? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамі віддав, дверми під носом, мов жидові, луснув, і він не «пройдисвіт», його не «безчестіть».

Михайле, ви чули? – кликнула в другу хату до господаря, звідки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря.

– Та чую, – відказав він. – Та що ж?

– Що? – кричала жінка. – Ви ще питаєте, що? Адіть, за ваш хліб-сіль який гонор віддав.

– Та не дразни-бо його вже стільки тим «пройдисвітом» та «пройдисвітом». Ти бачиш, він вже такий вдався, на місці довго не висидить. То і що з ним вдієш? Убити його за те не уб’ю.

– Я його привчу! – відкрикувала господиня.

– Ба ні, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому – і стільки на добре не виходить. Знай, тепер він знов кілька день на очі не покажеться. Чорт знає, що в нім за вдача, але вже такий.

– Від родичів «пройдисвітів» – кажу вам, – вчепилася господиня знов цього.

– Ми його батька-матері не знали… – боронився чоловік, що, по правді, Гриця дуже любив і перед жінкою заєдно боронив, хоча сам тайком за пройдисвітство набирав, – лише знайшли маленького під нашою хатою. Він, може бути, і панська дитина – ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачіпай, він зараз кипить, і вже його борзо не примириш. В мене Гриць не пройдисвіт.

– А я кажу, що він таки пройдисвітська дитина. Найшли в закуренім лахмітті, дарма що з вузликом золотих червоних.

– Та вже в закуренім чи ні, а тепер він наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, він терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.

Господиня вмовкла і здвигнула плечима. Се їй ніколи на думку не приходило і тому потрохи на хвилю занепокоїло.

– Ет, і наговорили! – закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтіла більше про «пройдисвітство» говорити. – Тепер «покине» – коли ми його вигодували і він головою майже стелю здіймає?

– Якраз тепер. Тепер він де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.