– Ет, що там! – перебила йому сухо жінка. – Радше знайте, Михайле, що оногди[280] казав мені, шо дав собі знов новий писаний кожушок шити. Він вже відтепер зачинає дівчатам голови завертати.
– Або я йому це забороню? – відповів господар. – Гарний, молодий, то й завертає.
– Він вже чи не на кождім танці мусить бути.
– Та нехай собі. Хто молодий, той гуляє.
– Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дівчата роєм обступають… А тоді що вдієте?
– Не позволю і землі не дам. Йому ще не час женитися… нехай ще коло нас ґаздує, щоб знав я… кому землю передам колись…
– Овва… він вас дуже послухає! – закинула жінка. – Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюківною. До других залицяється, а до неї таки горнеться.
Господар усміхнувся.
– Я вже давно то знаю. Сам її батько мені говорив се.
– Та він би рад його дістати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не одній голову закрутить, заким не одружиться… – відповіла жінка.
– І на
– І на свою натрапить… – повторила вона і вмовкла.
– Старий Кривинюк добрий ґазда, і Настка працьовита дівчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, – обізвався знов господар.
– Та
– Та
Гриць, бачачи іноді по суперечках з родичами, що правда по стороні їх, але заразом і його, особливо тому, що його вдача силувала його «от таке» заводити, що викликувало гнів з обох сторін, забирався з хати і не вертав до неї скорше, доки не заспокоївся він сам, а з ним і господарі.
І таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що ніякого примусу не зносила, чим-будь ображалася і понад усе любила свободу. Якби не сусідська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всі жалі ділив, якби не батькові коні, які любив понад усе, та вівці, над якими ще як хлопчина своїм голосом, як над дітьми, панував – він був би вже давно батька-матір покинув і поволікся в світ. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякі люди розказують, особливо ж один старий білоголовий циган, що все що кілька років переходить через їх село з Угорщини і до них вступає по милостиню та спочиває, оповідає, що там десь далеко від їх гір, лісів, є ще й інший світ і люди. Між них він би ішов, учився би та став великим паном і так жив би, вивчившись передусім на скрипці грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волікся неспокійно з вівцями з місця на місце і побирав за те від батька-матері лайку. Але тепер він вже парубок під вусом і, як батько сміючись казав, «до розуму носом зближався», як здавалося, успокоївся. Коли мати, роз’ятрившись чим-небудь, «пройдисвітом» або, ще ліпше, «циганом» прозве… він сміється.
– Чи в мене, мамо, чорні очі і я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очі голубі, як небо, кажуть дівчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я їм милий, а ви – не бачивши ні мого батька, ні матері, вигадуєте циганів на мене. Гріх, мамо!
І мати вмовкає, усміхнеться… і стає знов добра; вона дала б і душу за свого Грицька, якого їй чи не всі завидують, такий вже гарний і розумний вдався. Вже-таки ніхто не годен на Гриця довго гніватися. Він всіх за пазухою має, як його впевняє білолиця Настка.
Чим?