Царівна (збірник)

І вона чує:

Гей, як колишеться вітер, збиткується над соснами, як розшумілися ліси, праліси! Ось вже її хата колихається, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплі поту виступають на її чолі. Смерть.

– Пустіть у хату! – добивається старечий голос вдруге до хати, гримає хтось розпучливо в двері, а відтак хтось мов жде, і тихо, ні словечка більше…

В хаті смертельна тишина.

– Пустіть у хату! – добивається пораз третій з розпукою страшний голос…

Мавра застигає, не рухається, ніби знає заздалегідь, що її жде, наколи отворить. Не годна тому.

Розбійник не пожалує. Знає множество таких випадків, які лучалися межи людьми, а як і самі цигани поступали собі давніше. Проситься в хату, чоловік отворить в добрій вірі, щоб порятувати, а його за те ворог, як звірюку, бух… і вже по всьому…

Ні. Вона не сьогоднішня, вона не впустить нікого. Не хоче бути вбита. Вона лякається смерті, вона боїться.

«Мавро, Мавро, в тебе не один гріх на душі, зроби добро яке… буде тобі прощений, – обзивається в ній знов голос. – Впусти! Може, хто бідний, незнайомий, боїться гинути. Впусти!»

«Мавро, Мавро, схаменися», – молить щось далі в ній, теліпає нею, мов в лихорадці. Бореться в ній, пхає до дверей отворити. То знов потрясає нею, жахом наповняє, відпорною силою, мовби справді почула під вікном голос смерті з-під самої землі, що добивається до неї.

Майже божеволіє з страху. Не знає, що робити.

Вона не підводиться з землі, лиш мацає двері і з напруженням всіх сил прислухається над чимсь.

Під вікном утихло, лиш шум сосен і якесь розпучливе шолопання ніг, що ніби теплого місця в снігу шукають, студені опираються.

Мавру наново смертельним потом обливає, і підведені догори руки безсильно опадають.

Ні, не може отворити. Не годна. Нема в неї сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як їй здається, підземним голосом, що до неї впрошувався. Нехай діється Божа воля. Вона сама на світі, ніхто її не оборонить, нехай хоч своєю смертю загине. Отворити не годна. Вона заховалася сюди від людей, мов дика звірюка, а лиха година і тут їй спокою не дає. Нехай її оставлять в спокою і люди, і вона. Вона не отворить. Не може. Нехай той з тим голосом іде з Богом, хто б се й не був, добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собі йде. Їй також говорено, коли іноді давніше в чужині, в пошуканці за своїми, мов та собака, під дверми о милостиню з голоду і студені майже скавуліла: «Нехай іде з Богом».

І вона йшла. Чи з Богом, чи ні, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собі йшла.

Тому…

Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказує двері отворити. «Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! – благає щось в ній майже розпучливо, опам’ятовуючи. – Мавро, отвори!!»

Волосся, як перше, стає в неї дубом, далі наступає підслухування з напруженням всіх сил. І знов вона… ніби туй-туй умліває, зараз же гине, піддається комусь; під вікном, як перше, зачувається шолопання ніг…

. . . .. . . .

«Два чоловіки падуть в її хату, а з ними і смерть», – стріляє нараз блискавкою через її думки віщування карт.