Джунглі — містичний топос, у якому досі відлунюють первісні струни існування; простір, у якому знаходить вияв тваринне начало людини, її інстинкти, які не мають — і не хочуть мати — нічого спільного зі штучним «цивілізованим» світом, побудованим на засадах короткозорої раціональності. Утвердження волі до життя за будь-яку ціну — ось хижацька філософія, що лежить у підвалинах Усесвіту. Чи можливо в такій системі координат зберегти людське обличчя? Саме цим питанням повсякчас переймається головна героїня містико-пригодницького роману Ванди Сокольної — тип «шляхетної стерви», жінки, яка наважується не лише мислити самостійно, але й жити без сторонньої допомоги.
v 1.0 ArmanDragon (Оцифровано Гуртом)
Ванда Сокольна
Дух джунглів
1
Ви знаєте, як буває, коли падає літак? Звичайно ж, про що я питаю! Ті, хто знають, уже не скажуть. Отак це буває: ви підіймаєтесь трапом до салону, думаючи про стрілку на колготках, яка псує мелодію вашої досконалості, а отой кремезний блондин теж летить разом із вами, тож стрілка недоречна, як тарган у слоїку з варенням. Літак швидко біжить злітною смугою, вас утискає у крісло, закладає вуха, а руда нахабна стюардеса нахиляється до блондина, щоб допомогти йому з паском безпеки, — о ні, крихітко, це моя здобич!.. Та земля вже десь унизу, а хмари ще вгорі; і хочеться встругнути щось неадекватне, бо літати я не люблю, а тут довелося підкоритися наказові начальства, — тож хай хоч авіакомпанія мене потім згадує з жахом, коли вже мені так погано. Літак невеличкий, лише шість місць. І всі тут, схоже, такі важливі особи, що блювати хочеться… Власне, мова про інше. Більша частина людства знає, як літають літаки, а я ж хотіла розповісти, як вони падають. Хоча надто вже великого досвіду я в цьому не маю: можливо, кожен літак падає по-своєму, хтозна. Але той літак, яким летіла я, впав просто-таки безсоромно. Ото щойно я зустрілася поглядом із тим гарним синьооким блондином, тільки-но він усміхнувся мені — трохи невпевнено, але ж це чудово, я не терплю занадто самовпевнених чоловіків… Здається, я знову відхилилась від теми? Так от, тільки-но все це сталось — а десь унизу коливається зелене море джунглів, хоча мене в ту хвилину пейзаж не цікавив (і цілком даремно, до речі), — тільки-но я почала піднімати краєчок спідниці — ну, звичайний трюк, хлопець був того вартий, — аж тут заглух двигун. Ви можете собі уявити таке свинство? Заглух двигун!
Якщо ви думаєте, що стало страшно, ви помиляєтесь. Стало дуже страшно. У салоні нас було шестеро, ми перезирнулись між собою, і невисока худа брюнетка — чи то китаянка, чи японка, дідько їх розбере, — зі знанням справи заверещала. Мабуть, у кожній катастрофі є хтось, хто її озвучує, от і в нашому невеличкому товаристві трапилась така собі Міс Єрихонська Труба. Немає сенсу верещати, це вже не допоможе. І коли старигань, що сидів поруч істерички, затопив їй міцного ляпаса, в мене аж на душі полегшало. Добряча подача, діду, може, це була твоя давня мрія? Що ж, саме час мріям здійснитись. Наприклад, я зараз мрію стати птахом.
Тим часом літак добряче струснуло, і він почав швидко знижуватись. Бліда перелякана стюардеса радить нам покласти валізи під крісла, та це навряд чи зарадить лиху. Але ми слухаємося — що нам іще лишається?.. Блондин допомагає мені запхати мою сумку під сидіння, бо руки в мене чомусь затерпнули. Може, моє тіло таки боїться смерті?
— Усе буде гаразд, ось побачите! — стюардеса мужньо гамує дрижаки. — Пілот зробить усе можливе, аби посадити літак.
Ми приречено мовчимо. Можливо, якби нас було більше, знайшовся б хтось, кого не вгамував би жоден ляпас, а так ми падаємо в повному мовчанні. Як по-дурному! Про що я думала дві години тому? Про стрілку на колготках? Чому я не бачила, яке красиве небо, коли дивитись на нього з землі? Чому я не… Я багато чого не зробила, відкладаючи на потім. А тепер ніякого «потім» у мене вже немає. Є тільки «тепер» і «колись». Та оте «колись» таке далеке, наче й не зі мною було, а от зараз… Зараз я сиджу в літаку, що летить униз.
— Якщо не вибухне паливо, в нас є шанс, — блондин намагається опанувати себе. — От побачите, все буде гаразд.
Я мовчки киваю головою. Він просто не знає, що каже. Ми падаємо просто в джунглі. І якщо навіть ми не загинемо відразу, то потім пошкодуємо про це. Джунглі вб"ють нас, одного за одним. Нічого вже не буде гаразд.
— Будь ласка, зніміть годинники й усі прикраси, — голос стюардеси зрадливо тремтить. — Пригніться, зараз ми спробуємо сісти.
Я знімаю сережки й годинника. Так, я знаю: іноді удар буває настільки сильним, що потім прикраси доводиться виколупувати з тіла. Але це якщо ми лишимося живі. А якщо ні, то диким звірам байдуже, їсти нас із прикрасами чи без них. Неїстівне вони виплюнуть, або ж їхні організми виведуть зайве природним шляхом.
Удар здався мені не таким уже й страшним, та за хвилину я збагнула, що все ще попереду. За ілюмінаторами майнули гілки і стовбури, почувся скрегіт. І за хвилину — ще один удар. Хоч я й підібгала ноги, та мені здалося, що моє тіло розірвалося навпіл. А потім щось вибухнуло — чомусь позаду літака. А може, то в моїй голові?.. Та подумати про це вже не було сил.
Я й гадки не мала, що вмію непритомніти, і досі не знаю, скільки часу була зімліла. Я просто розплющила очі і спробувала відчути себе. Начебто нічого не болить. Маю на увазі, нічого такого, що могло б свідчити про внутрішню кровотечу або переломи, а так, звичайно, все тіло дає про себе знати. Отже, руки-ноги цілі, голова теж. Решта або прийде до норми, або ні. Цікаво, нас почнуть їсти негайно чи трохи згодом?..
Я обережно озираюсь навколо. Блондин лежить на підлозі, долілиць. Не пристебнув паска, чи що? Ні, пристебнув, тільки пасок розірвався — надто сильний був удар.
Старий відкинувся в кріслі, з кутика його рота тече кров. Або йому кінець, або він просто прикусив язика. А от його супутниця жива-живісінька, хоча й непритомна: я бачу, як вона дихає, — надто тісна на ній сукенка.
Дебелий лисуватий тип і літня леді в костюмі від Гальяно теж наче не скидаються на небіжчиків. Що ж, схоже, місцева фауна закусить нами найближчим часом. Гадаю, в них станеться масове отруєння і вони виздихають до ноги — нас важко назвати екологічно чистим продуктом.
Стюардеса лежить біля входу в салон. От їй, бідоласі, вже ніхто не допоможе. Падаючи, вона, либонь, ударилася головою об хромований ріг буфета, чи як це тут називається. Її голова просто плаває в крові, а зелені очі порожні й мертві. Бідна дівчинка, вона так намагалась потішити нас! Яка жахлива несправедливість! Краще б ота істеричка померла, а ця мила красуня лишилася живою. Ні, не так. Краще б ми й далі летіли собі до пункту призначення, а не сиділи отут.
Я відчиняю двері до кабіни пілотів. Двоє здорових чолов"яг у білих сорочках і синіх костюмах, один старший, років сорока, другий — трохи молодший; ми всі бачили їх перед польотом, тож я впізнаю їх зі спини, мацаю їм пульс… Той, що старший, вже мертвий, а молодий іще дихає. Цікаво, чому вони померли? На жодному з них немає помітних ушкоджень. Я обмацую тіло ще живого. Кістки не зламані, легені не ушкоджені, але він непритомний і тони його серця нерівні. Що їм обом таке? І як давно вони в такому стані? Може, підняти старшого, того, що нахилився вперед? Утім, пропаща справа, він усе одно мертвий.
ebooksa