Він справжній джентльмен — повернувся і вийшов. Тим часом я притьмом обшукую кабіну. Так, ось те, що я шукала. У сумці котрогось із пілотів — пістолет і два магазини до нього. Сховаю за пояс і прикрию блузкою. Оцей ніж — теж непогана штука. Головне, що я перша все це знайшла. Тепер я почуватимуся впевненіше.
Я виходжу з кабіни і переступаю через тіло стюардеси. Не поталанило їй: це ж треба — так невдало впасти! Власне, нам усім не поталанило. О, вже всі оговтались. Дебелий чоловік щось говорить літній жінці, а вона тільки хитає головою — заперечує. Істеричка ввійшла в ступор і дивиться в стіну, погойдуючись. Чи медитує? Пропаща справа, це не допоможе. От старигань таки добре тримається, та й блондин уже прийшов до тями остаточно. Маю надію, що не він це все влаштував.
— Ну, то які будуть пропозиції?
Старий прибрав на себе функцію голови зборів. Мабуть, за звичкою. Можливо, саме так питав він своїх підлеглих у якій-небудь раді директорів чи деінде. Але тут він у рівному з усіма становищі, тож йому доведеться скинути оберти. Він начебто й намагається, але в нього не виходить.
Та й які можуть бути пропозиції? Можливо, наше падіння вже хтось завважив і до нас на всіх парах мчить допомога? Еге ж, тільки я й сама в це не вірю. А от що нам робити, це вже інша справа…
— Гадаю, треба спочатку якомога точніше визначити, де ми перебуваємо, а потім подивимось.
Старий витріщився на мене, насупивши брови. Ні, любий, навіть не марнуй на мене часу, я тебе не боюся.
— Слушно, — він похмуро осміхається. — Але спершу пропоную познайомитись. Почну з себе. Я — Френк Брекстон, голова корпорації «Континентальні пластмаси», а оце поруч — моя дружина Керолайн. Хто далі?
— Мене звати Меріон Гікслі, — літня леді зневажливо кривить уста, що не додає їй шарму. — 3 Вістлокських Гікслі. А це — мій син Джейк.
— Гікслі, Гікслі… Чи не ті ви Гікслі, що є власниками «Брітані»? — старий намагається щось собі пригадати.
— Так. Супермаркети «Брітані» належать нашій родині. — Джейк гордовито випнув груди. — А їх рівно тридцять.
— Замовкни, Джейку. — Любляча матуся, вочевидь, тримає дитя в добрячих шорах. — Нема чого розводитись, це не твоя заслуга. Якби все залежало від тебе, то…
— Потім про це. — Брекстон роздратовано світить очима. — А ви, сере?
— Едвард Краузе, журналіст «Вашінґтон пост». Можна називати просто Ед, — блондин стенув плечима. — Не думав я, що це відрядження стане для мене таким фатальним.
— Наче хтось думав. Та я б і близько не підійшла до цієї чортопхайки, якби знаття! — я бачу, як на мої слова кривиться Меріон. Що ж, я люблю подратувати зарозумілих снобів. — Мене звати Торі Величко, я лікар.
— Дивне прізвище. — Меріон підозріливо дивиться на мене. — Іноземка?
— Як вам сказати?.. У цей момент ми всі тут іноземці, — стару дурепу час поставити на місце. — То що саме ви маєте на увазі?
— Та як ви смієте!.. Так відповідати…
— Звичайно. А чому ні?
— Припиніть. — Брекстон зводиться. — Місіс Гікслі, немає сенсу зчиняти сварку. Ми мусимо визначитися з планом дій, і пані Величко має рацію: конче потрібно з"ясувати, де ми перебуваємо. Хтось знається на приладах і мапах?
ebooksa