Я, звичайно, знаюсь, але виявляти своє вміння поки що не стану. Хтось із моїх супутників може виявитися зовсім не тим, за кого себе видає. Добре, що я знайшла зброю. Тепер я зможу подбати про себе. А наразі розіграю з себе безпорадну й перелякану дамочку. Власне, я припустилася помилки, коли почала надавати їм допомогу, але так велів мені обов"язок. А тепер, коли я знаю, що хворих серед них немає, мій найперший обов"язок — уціліти самій.
— Я спробую. — Едвард невпевнено дивиться на кабіну пілотів. — Але що робити з тілами?
— Так, це просто жахливо, що ж робити? — Меріон ламає сухі пальці. — Може, винесемо їх назовні?
— Доки ми не визначилися з місцеперебуванням, нам не варто відчиняти люк. — Брекстон приховує занепокоєння. — Крім того, тіла відразу привернуть увагу хижаків, і нам потім неможливо буде покинути літак. Я думаю, треба просто скласти їх у відсіку стюардеси. Там, здається, досить місця.
— То ходімо. — Едвард іде до кабіни. — Джейку, допоможіть мені.
— Ні! Мій син і пальцем не торкнеться…
— Ти сьогодні заткнеш свою пельку чи ні?! — мені просто терпець урвався. — Як не хочеш, аби малюк закаляв пальчики, то йди й сама тягай трупи.
Я знаю таку породу людей. Вони звикли загрібати жар чужими руками. Ач, як зручно влаштувалась — усі перед нею на задніх лапках мають ходити. Але не я. Ні, я не стану цього робити. Я вже колись була знайома з такою от відьмою. І вона потім шкодувала про це.
Старій аж мову відібрало. Мабуть, іще ніхто не розмовляв із нею в такому тоні. В очах Джейка Гікслі промайнуло щось схоже на вдячність. Бідолаха, матуся зовсім посіла мужика. Що ж, час ставати чоловіком, то чому не почати просто зараз? Давай, Гікслі, піднімай свій товстий зад!
— Джейку, не смій!
— Мамо, але ж містер Брекстон уже літній чоловік…
— Джейку!
— Мамо…
— Негайно сядь на місце.
Він сідає, ховаючи очі. У них палає така ненависть, що мені стає аж весело. Колись чолов"яга таки не витримає. Найменше, що він тоді зробить, — просто пошле матінку подалі. Утім, мені здається, що Джейк цим не обмежиться. Щоправда, оте «колись» для нього може й не настати. Як і для всіх нас.
— Місіс Гікслі, ви поводитеся просто огидно. — Брекстон зневажливо дивиться на стару. — Я хотів би нагадати вам: вижити ми зможемо, тільки якщо триматимемося разом. Затямте: ніхто не прийде нас рятувати. Мусимо самі дати собі раду, і то якнайшвидше.
— Я з місця не зійду до приходу рятувальників.
— Ви можете чекати їх довіку. Але завважте: за якихось півгодини ви встигли посваритися з усіма присутніми.
— Мені немає до вас ніякого діла. Коли я дістанусь додому, я подзвоню сенаторові Трессону, і тоді…
Ми лишаємо їх сваритись і йдемо до кабіни. Звичайно, трупи пілотів мальовничо розташувалися на підлозі. Ми по черзі виносимо їх і вкладаємо в закапелок, де стюардеса готувала напої. Зверху вкладаємо і саму стюардесу. Чорт, як шкода!
ebooksa