— Уставай, швидше!
Вона торсає мене й пошепки лається.
— Бартон, тобі що, нема чого робити?
— Помовч і збирайся.
Я сідаю. У голові трохи гуде, але я працездатна. Неспокій, що підстерігав мене десь на краєчку свідомості, спалахнув у голові червоним сигналом. Боже ж ти мій, доки я тут відпочиваю, де мої хлопці, ідіоти, які не знають мови і безпорадні, як діти? Де Наташка? Це через мене вона потрапила в таку халепу.
— Що сталося?
— Я дістала повідомлення, по нас зараз прийде машина. Здається, дехто знає, куди поділася решта нашої компанії. Торі, я тебе дуже прошу: тримай язика на припоні.
— Що це значить?
— Тільки те, що ти маєш дурну звичку говорити все, що спаде на думку. Я розумію, що серед диких племен Амазонки ця риса визнається за найбільшу чесноту, але не тут.
— Ти маєш мене за ідіотку?
— Ні. Просто іноді я не знаю, що мені з тобою робити.
Вона втомлена. Якщо й поспала, то недовго. Я почуваюся винною — я мала б знати, що вона не ляже, доки я сплю. І, мабуть, вона скучила за малими, за Еріком. Спогад про Еріка — ще один біль. Надто пізно. Зустріти чоловіка-мрію і знати, що він цілком належить іншій. Але вона його варта. Навіть зараз, утомлена, з синцями під очима й подряпаними руками, вона така гарна, що в мене аж серце щемить. У мені все стриманіше, я знаю. Це їй усього подаровано: і золота у волосся, і блакиті в очі, і форми такі, що кіностудії через неї пересварилися б… Я не така. Ми схожі, але я не така. Я боюся відчувати, тому все в мені якесь приглушене. Вона варта Еріка. Що ж, так воно, мабуть, і має бути.
— Нам треба йти. Уже вечоріє.
— А де господар?
— Гострить мені ножі. Він зброяр, знаєш? У нього тут непогане обладнання.
— Зброяр?!
— Підпільний, звичайно. Та на такий товар завжди є попит. Уставай.
Я невдоволено мружуся на себе в дзеркалі. Справді, треба якось більше уваги собі приділяти. От скоро все скінчиться — так чи інакше — і я, якщо чорти не лизнуть, подамся до якогось салону краси. Бо зараз мене вистачає лише на те, аби вчасно вмиватись і змащувати обличчя та руки кремом. Та й то сказати, чи ж можна цим нехтувати? Це все одно, що не чистити зубів.
— Чого кривишся? — Керстін уважно спостерігає за мною, наче щось для себе вирішує. — Ти — дуже гарна жінка, Вікторіє. Якби я загинула, Ерік міг би бути твоїм.
Жоден мускул не здригнувся на моєму обличчі. Маю надію, і голос мій звучить достатньо спокійно:
ebooksa