Дух джунглів

— Не думав я, що мої очі побачать щось подібне, — він вражено дивиться на зброю. — Ти хоч знаєш, що оце маєш у руках і скільки це коштує?

— Кілька десятків життів.

— Маєш рацію. Продавши цього ножа, ти забезпечиш себе на все життя, і не тільки себе. Я не знаю навіть, кому до снаги його купити…

— А я його не продаю.

— Он як? Навіщо ж він тобі?

— Дивне питання. Хороший ніж, зручний для мене. Я ним користуюся.

— Ти хочеш сказати, що ти ним ріжеш хліб?

—І хліб теж. Це просто ніж. Мій ніж. Він не продається.

Я забираю ножа з рук зброяра. Старий якось дивно дивиться на мене, наче вирішує, чи я божевільна, чи просто дурепа. Та я не те й не інше, просто я не міряю все грішми. Він ніби також, та для нього, вочевидь, усе-таки є й винятки.

— Ти завжди була шаленим дівчиськом.

Та я його не слухаю. Хтось стоїть під дверима квартири. Я чую чийсь подих, звідкись ідуть гарячі хвилі агресії, я відчуваю їх. І я просто зараз мушу вирішити, що робити. Найкраще буде просто вистрибнути з вікна. Та от чи варто брати з собою Керстін? Вона водить мене за носа. Зрештою, я досі ні в чому не впевнена.

— Що?..

Вона стривожено зазирає мені в очі, потім швидким рухом витягає револьвер. Вона теж любить револьвери. Знаєте, чому? Бо стріляні гільзи не розлітаються увсебіч.

— Там.

Я киваю в бік вхідних дверей. Господар незграбно повертається до нас, потім мовчки вказує на балкон.

— Невисоко. Спуститесь по винограду.

— А ви?

— Не зважайте, мене не зачеплять. Зрештою, двом смертям не бувати. Ось, візьміть, це я для вас зробив… Тільки після твого красеня мій тобі здасться не таким уже й гарним, та він надійний.

Він простягає нам ножі в піхвах, ми беремо їх. Він підштовхує нас у бік балкону:

— Швидше. Я вимкну світло, вже темно, проскочите Віко, дворами пробирайтесь до інтернату, там загубитесь.