Вістінґ глянув на дитину. Вона густо заїлася чимось синім. У руці — кулькова ручка. Мала прокусила ручку наскрізь, і тепер паста виливалася їй на долоньки. Вона булькотала, сміялася і знову пхала ручку до рота.
Вістінґ полишив свої папери, кинувся до дитини, відібрав зіпсовану ручку. Губи, зуби, язик і все підборіддя стали синього кольору. Він схопив Амалію під пахву і поніс у ванну, увімкнув воду, нахилив дівчинку над умивальником. Набирав у долоню води й намагався відмити личко. Амалія розплакалася. Він захлюпнув з долоні ще води їй у відкритий ротик. Амалія кашляла й захлиналася. Синя вода збігала в умивальник. Незважаючи на протести, Вістінґ мив її доти, аж упевнився, що рот уже чистий від пасти. Потім сів з Амалією на колінах на покришку унітаза і спробував її заспокоїти.
— Все добре, — примовляв він, намагаючись говорити весело.
Амалія трохи вгамувалася. Вістінґ вийняв з кишені мобільний телефон і зателефонував у швидку. Коротко розповів, що трапилося.
Чергова медсестра запитала ім’я дитини.
— Інґрід Амалія Вістінґ, — відповів він і назвав дату народження дитини.
Вістінґ чув на іншому кінці клацання комп’ютерної клавіатури.
— Скільки пасти вона встигла з’їсти?
— Не знаю, — зізнався Вістінґ.
Він відніс Амалію до вітальні. Кулькова ручка лежала на підлозі, під нею на килимі розповзлася синя пляма.
— Стержень наполовину порожній, — сказав він у слухавку. — Те, що розлилося, здебільшого вибруднило одяг і ручки.
— Невелика кількість пасти не зашкодить дитині, — заспокоїла його чергова. — Було б гірше, якби вона з’їла пластик.
Вістінґ глянув на ручку — кінчик був розчімхраний.
— Чим це може загрожувати?
— Застрягнути в горлі, але, наскільки я чую, ніщо не застрягло. Може, болітиме животик, але рештки пластику вийдуть природнім шляхом.
Вістінґ подякував і знову поніс Амалію у ванну. Намочив якусь ганчірку і спробував відмити личко й пальчики. Однак ті спроби були марні, бо паста не відмивалася. Тоді він наклав зубну пасту на свою зубну щітку, й пошурував нею дрібні сині зубки. Амалія відхилялася від щітки й знову розплакалася. Вістінґ облишив безсенсовні спроби, відніс малу до вітальні, сів з нею на колінах у крісло. Перший переляк перейшов у роздратування. Роздратування на себе.
Амалія далі плакала. Вона, мабуть, втомилася, його тривога передалася і їй. Посадивши внучку собі на стегно, він позбирав докупи всю документацію «справи Катаріни» і склав у коробку. Папери з однієї теки розсипалися по столі, кілька аркушів злетіли на підлогу. Він згріб їх і запхав жужмом до великої коробки, байдуже, помнуться вони чи переплутаються. Хотів просто прибрати все з очей.
Вістінґ переклав Амалію на друге стегно, закрив коробку й відсунув її ногою під стіну. А тоді сів з дитиною на підлогу, уважно розглядаючи, якої шкоди могла їй завдати кулькова ручка. Одяг не відіпрати. Зрештою, вона ось-ось з нього виросте, але він запропонує Ліне грошову компенсацію.
Амалія перестала плакати, вони сиділи вдвох на підлозі, складаючи одні на одних дерев’яні кубики. За тією забавою їх і застала Ліне.
Вона усміхнулася, побачивши, як мило бавляться дідусь і внучка, але вмить заціпеніла, завваживши синій рот Амалії і брудний одяг.
ebooksa